Пишу від розпачу, бо не знаю, як мені далі жити. Якщо знайдеться людина, яка мені допоможе і роз’яснить, що мені робити, буду безмірно вдячна. Я — інвалід другої групи, не працюю після операції на головному мозку. Зі мною проживають мої сини-двійнята, їм по 11 років. Отримую пенсію 600 грн., на дітей доплачують по 150 грн. Разом наш дохід становить 900 гривень на місяць. Пішла в управління соцзахисту за допомогою, мені сказали, що більше нам не належить, бо ми «вкладаємося в нормативи». Я часом не знаю, що чекати від наступного дня і що ми будемо їсти. Дітям цього року навіть не змогла на зиму купити чоботи, ходять у старих, з яких виросли. Чоботи тиснуть і натирають водянки, у мене серце болить, дивлячись на їхні муки.

Від держави жодної допомоги, крім 300 грн. на місяць. Ось якби діти були сиротами, тоді який-небудь багатий дядько подарував би дитячому будинку що-небудь, і моїм дітям теж би перепало, а так нам нізвідки чекати допомоги.

Поки не хворіла і були сили, нікого не просила про допомогу, а напередодні Нового року потрапила до лікарні… Хлопчики майже місяць хворіли, зараз сама перебуваю в стаціонарі, але на ніч приходжу додому. Всі гроші йдуть на ліки, добре, що знайомі допомагають. Отримую пенсію, віддаю борги, і все повторюється. Прямо замкнене коло якесь…

У співбесіді кажуть, що ми вкладаємося в норми проживання. Дуже хочу, щоб ті, хто встановлює ці норми, самі на них спробували прожити… З екрану телевізора весь час чую, як наші правителі красиво говорять про свою турботу про людей, тільки до долі конкретної маленької людини нікому немає діла.