Експозиція робіт Івана Паламаря (1967 — 2011) «Вільна гавань» 8 березня відкрилася в галереї «Ніка» (вул. Віце-адмірала Жукова, 25). Виставка, про яку художник мріяв, до якої він готувався, роботи на яку сам відібрав. Але сталося так, що побачили ми її на сороковий день після його смерті…
Експозиція — данина його пам’яті. Я теж прийшов віддати цю данину. Паламар був одним з моїх учнів: в ті роки в Одесі існувала своя приватна (звісно, раптово закрилася) Художня академія, ректором якої був видатний художник Юрій Єгоров. А я викладав у ній гуманітарні предмети.
На вернісажі я зустрів багатьох однолітків, співучнів, друзів Івана Паламаря. Вразила багатолюдність — все ж художники вдячний народ!
Будь-яка смерть — трагедія. Але смерть людини молодої, яка явно не встигла зробити те, що могла і повинна була зробити, — трагедія подвійно.
Він був одним з найталановитіших живописців свого покоління. А ще — людиною надзвичайно чарівною. Всім, хто з ним спілкувався, кидалася в очі внутрішня душевна краса, гармонія — при зовнішній абсолютній скромності. Я б сказав, що це була типова слов’янська душа — багата, надзвичайно чутлива, але дещо пухка, м’яка: в ній західну людину дратує відсутність напористості, жорсткої визначеності цілей. Не вміють такі люди себе подати, за себе постояти, зробити собі помітну рекламу. У важкі для нього роки я його зустрів у Горсаду — він продавав картини і показав мені одну невелику, з таким дуже смішним, зворушливим баранчиком. І, зі своєю м’якою посмішкою, сказав: «Не купують!».
Мені здається, що в якийсь момент він у цій ситуації своєї незатребуваності зневірився. І… винайшов власну, дуже трудомістку, техніку левкасу. Левкас застосовується в іконописі. Але Паламар удосконалив цю техніку, тим паче, що йому потрібно було робити роботи часом вельми великих розмірів.
Він, певною мірою, відкривач нового жанру. На його «іконах» — Одеса! Причому не сьогоднішня Одеса, а та, яка закарбована на старовинних листівках. Ці листівки, збільшені в масштабі, та ще й втілені в іншому матеріалі, набувають монументальності, набувають іншої художньої якості. Я лише зараз здогадався, що вони мені нагадують. Меморіальні дошки! У всякому разі, «меморіальність» тут головне. Це спогади про унікальне, неповторне місто, про Одесу, якою вона була (можливо, про те, що взагалі — була, а тепер — перестала бути). Спогади — та ще в такій «твердій», неподатливій для часу формі, «зліплені» з скам’янілого матеріалу.
Можливо, внесок художника Івана Паламаря в нашу одесику ще буде оцінений по гідності. І музеї будуть полювати за творами, представленими на цій посмертній виставці. А я стою перед єдиним живописним твором — невеликим за форматом автопортретом художника. Ніби з темряви виступає обличчя. Який чудовий живописець! Боюся, що живопис його і музеям не дістанеться, — він, очевидно, весь знаходиться в приватних колекціях. Дивишся на автопортрет. І вимовляєш старе, не дуже зрозуміле сучасникам слово: доля.
…Прокинувся вночі і раптом став накидати рядки. Ось вірш: запізнілий дар, «приношення», якого художник, на жаль, вже не побачить.
Художники йдуть, вмираючи,
Туди, куди так проситься душа.
Там пензель легкий. Так ось він, образ раю!
А фарби там не коштують ні гроша.
Там полотно — як небо. Там всьому є місце.
Збувається любов, і яскраве світло.
І світ податливий — хоч ліпи, як тісто!
Там все! І тільки життя, життя — немає…
Як вижити непоступливим і гордим,
Коли твердять: знай кожен свій шток?
І важко м’яким — у цьому світі твердому.
І важко ніжним — у світі, що жорстокий.
На фарби, чи що, грошей не вистачало?
Чи віри не вистачало, щоб жити?
Життя не дало того, що обіцяло?
Срібна обірвалася нитка?
Невже, життя женучи, як коня в милі,
Бігти за славою з останніх сил?
Художника, на жаль, недолюбили.
А він увесь цей світ земний — любив…











