З Ірочкою, а тепер уже Іриною Станіславівною, в дитинстві трапилася одна історія.
Це було пізно вночі. Мама з донькою сідали на поїзд «Москва — Одеса». У всіх вагонах люди вже спали. Мама дістала з сумки маленького білого ведмедика і дала доньці. Іра ніколи з ним не розлучалася. Без нього дівчинка навіть не засинала.
— Спи, Іро. Нам ще довго їхати, — прошепотіла мама. — Закрий оченята, і тобі насниться незвичайний сон. Тобі насниться те, про що ти часто думаєш…
Ірочка заплющила очі і зовсім скоро потрапила в країну мрій. Зображення уві сні було напрочуд чітке. Іра опинилася на північному полюсі. Поруч з нею стояв величезний білий ведмідь. Дівчинка злякалася і впала в сніг.
— Не впізнала? — заговорив ведмідь. — Це ж я — твій найкращий друг Мишко. Уві сні ми виглядаємо такими, якими хочемо бути. Сідай на спину, я тобі дещо покажу.
Дівчинка залізла до ведмедика на спину. Здавалося, Мишко не біг, а летів. Це було приголомшливо! Вітер дув в обличчя, світле волосся Іри розвівалося разом з білосніжною шерстю ведмедя. Ірочка зуміла розгледіти поселення пінгвінів, що прикривали навіть уві сні своє потомство; на березі про щось розмовляли морські леви, а вдалині в океані величезний кит пускав фонтан. Вони опинилися на вершині величезної крижаної гори.
— А я й не знала, що на Північному полюсі стільки життя. Мені завжди здавалося, що на півночі все померло.
— Це не так. Я часто тут буваю уві сні — сумую за домом.
— А чому мене раніше тут не було?
— Ну, це ж мій сон. Я і сам дивуюся, як ти потрапила сюди.
— Але це і мій сон теж! Напевно, ми мріємо про одне й те саме.
Іра подивилася в очі ведмедя. Вони випромінювали світло. Мишко посміхнувся.
— Скоро ранок, сон добігає кінця.
Дівчинка ще сильніше обійняла його за шию.
— Ми ще зустрінемося. Тепер я щодня думатиму про тебе.
Його очі засумували.
— Ти виростеш і забудеш про мене…
Дівчинка раптом прокинулася. Вона так і тримала ведмедика біля серця. Ірочка тихо прошепотіла йому на вушко:
— Я теж тебе люблю.
Ніч минула як одна мить. Мама ще спала. За вікном — рожеве небо: прокидалося сонечко. Ірочка побачила вогні наблизького міста. Дівчинка подумала: «Мишкові, напевно, важко бачити свій дім лише уві сні».
Поїзд зупинився. Ірочка ступила на тверду землю. У повітрі літав тополиний пух, схожий на сніг у її сні.
Минуло дитинство Ірини Станіславівни. Діти в неї вже виросли, і в них було своє життя. А чоловік загинув давним-давно в автокатастрофі. Вона вже нікому не була потрібна. Свою головну місію жінка, як їй здавалося, виконала.
Одного разу Ірина Станіславівна згадала дитячий сон і напросилася в експедицію на Північний полюс, зголосившись супроводжувати туди вантаж. З собою вона взяла ведмедика, що невідомим чином зберігся. На Північному полюсі вона знайшла, на власний подив, ту саму гору, де була з Мишком уві сні. Зараз вона дивиться з гори на Північний Льодовитий океан і міцно притискає до серця іграшку. По щоках її біжать сльози. Ірочка дбайливо кладе білого ведмедика в замет.
— Будь щасливий, — каже вона і йде.
Відчуваючи погляд на своїй спині, вона чує знайомий голос:
— Я люблю тебе…
Іра обертається і бачить на місці ведмедика величезного білого ведмедя зі сну. Іра посміхається, а її вірний слуга кланяється їй услід. Жінка не дивується. Вона завжди уявляла його таким.
— І я тебе люблю…