Від Дому Трапані — до зустрічі в Генуї з Марією Трапані

Жила-була судновий лікар Тамара Василівна…

Теплохід «Крим», іспанські діти та капітан Михайло Григор

Цей невеликий двоповерховий особняк стоїть в Одесі за Строганівським мостом на перетині вулиць Грецької та Юрія Олеші. Збудований він у незапам’ятні часи, і на його фасаді, з боку Грецької, досі видно табличку, написану старою російською орфографією з твердим знаком: «Дімъ Трапані».
До революції будинок належав багатому судновласнику Трапані. У книзі «Ні дня без рядка» Юрій Олеша писав, що хлопчиком, живучи на Карантинній (за радянської влади — Лизогуба, зараз Юрія Олеші), він щодня дорогою до гімназії проходив повз будинок Трапані, біля якого з раннього ранку вже юрмилися морські люди…

З цим будинком у мене пов’язано багато спогадів.

Тут жив відомий усьому портовому Одесі старшина водолазів Іван Опанасович Медведєв. Після звільнення міста від фашистських окупантів він працював зі своїми водолазами з підйому затонулих в Одеській бухті суден. І коли вранці йшов на роботу, за ним бігла ватага хлопців, яким він купував на розташованому біля портових воріт базарчику всілякі солодощі.

А до війни в цьому будинку жив мій шкільний товариш Вітя Садовников. Я любив приходити до нього робити уроки. Потім ми вибиралися на горище, звідки було видно порт, Воронцовський маяк і паруючі на рейді пароплави.

Мріючи про море та далекі плавання, ми змайстрували зі знайденого на горищі іржавого колеса штурвал, встановили перед горищним вікном і, уявляючи, що перебуваємо в рульовій рубці океанського лайнера, крутили цей штурвал, відвертаючи від рифів, що поставали в нашій уяві на курсі лайнера.

Квартира, в якій жив Вітя, була комунальною. Жив Вітя з бабусею. Батьки його були репресовані, і про них він говорив мало. А от про сусідку, яка плавала судновим лікарем на пасажирському теплоході «Крим», говорив постійно.

Звали її Тамара Василівна. Дітей у неї не було. Жила сама і, плаваючи на пасажирському судні по Кримсько-Кавказькій лінії, завжди привозила Віті з Батумі апельсини та мандарини, яких в Одесі в ті часи не було. А якщо зрідка їх і продавали, то за ними вишиковувалися величезні черги.

Якось я прийшов до Віті, і його бабуся показала мені газету, де розповідалося про їхню сусідку. У морі вона зробила пасажиру невідкладну операцію, яка врятувала людині життя.

А коли почалася війна, Вітя з бабусею, завдяки Тамарі Василівні, евакуювалися на «Криму» з обложеної фашистами Одеси.

Після звільнення міста від фашистських окупантів я приходив до будинку Трапані в надії зустріти Вітю. Але в їхній квартирі жили інші люди. На мої розпитування про колишніх мешканців вони лише знизували плечима. Так що Вітю і його бабусю я більше ніколи не зустрічав.

Не було в цій квартирі й Тамари Василівни. Пізніше випадково я дізнався про її долю. Але говорячи про неї, потрібно розповісти і про теплохід «Крим».

У грудні 1941 року на підході до Новоросійська теплохід був торпедований німецьким підводним човном. На його борту були жінки та діти, яких «Крим» вивозив з обложеного Севастополя.

Вода, що хлинула в пробоїну, почала затоплювати машинне відділення. Палубна команда на чолі зі старшим помічником почала заводити на пробоїну пластир. Але пасажирів охопила паніка. Схопивши дітей, жінки кинулися до шлюпок. Почалася тиснява. І якби не судновий лікар, невідомо, чим би це скінчилося.

Бігаючи по шлюпочній палубі, Тамара Василівна зуміла заспокоїти збожеволілих жінок і дати можливість морякам спустити шлюпки на воду.

До пошкодженого судна підійшли теплохід «Ворошилов» і криголам «Торос». Спустивши і свої шлюпки, вони почали знімати з «Криму» пасажирів.

Завдяки швидкій заводці пластиру «Крим» залишився на плаву. Але рухатися своїм ходом не міг. І коли всіх пасажирів з «Криму» зняли, «Торос» взяв його на буксир і повів до Новоросійська.

Від безперервних бомбардувань Новоросійськ був оповитий димом пожеж. Коли «Крим» став до причалу, почався черговий наліт ворожої авіації. Одна з бомб вибухнула поруч з теплоходом, пошкодивши капітанський місток.

Теплоходу потрібен був серйозний ремонт. І було прийнято рішення відбуксирувати його на судноремонтний завод у Батумі. У Новоросійську для захисту міста на допомогу частинам Червоної Армії з усіх суден, що стояли в порту, почали сходити на берег моряки, формуючись у загони морської піхоти. Зійшли на берег і моряки «Криму». На судні залишилася лише невелика частина екіпажу, щоб забезпечити перехід теплохода до Батумі.

Тамара Василівна теж залишилася в Новоросійську, ставши лікарем загону морської піхоти, до якого увійшли члени екіпажу її судна.

Німцям не вдалося взяти Новоросійськ. Вони були вже на його околицях. Захопили цементні заводи. Але увійти в місто не змогли. Героїчна оборона Новоросійська вразила світ відчайдушною хоробрістю та стійкістю його захисників…

Тамара Василівна не брала участі в боях на «Малій землі». Загін морської піхоти, в якому вона була лікарем, захищав підступи до нафтогавані, куди особливо прагнули німці.

Моряки обладнали для Тамари Василівни медпункт, куди приносили поранених. Поруч рвалися міни, снаряди. Медпункт — вириту за лінією окопів землянці — трясло від вибухів. Заволікало димом, гаром. Але в заплямованому кров’ю халаті Тамара Василівна робила свою справу, немов була не за два кроки від поля бою, а в довоєнному морі, в лазареті теплохода «Крим».

Одного разу їй притягли пораненого німця. Ворожі позиції були так близько від позицій захисників міста, що вночі якийсь німецький солдат, вирушивши чи то по воду, чи то ще за чим, замість своїх потрапив до радянських моряків.

Почувши, як з бруствера посипалася земля, і побачивши німця, що зістрибнув в окоп, хтось із моряків крикнув: «Фріци!» і вистрілив. Але зрозумівши, що «фріц» всього один, до того ж поранений, його доставили до Тамари Василівни.

— Ви не дуже з ним вовтузіться, здохне, туди йому й дорога! — сказав матрос, що притягнув німця.

— Ми не фашисти, — різко відповіла Тамара Василівна. — Я надам йому допомогу. А там нехай начальство вирішує, якою дорогою його відправляти.

Німця, якого врятувала від важкого поранення Тамара Василівна, відправили в тил. Може, й дожив він до кінця війни в таборі для військовополонених. Але Тамара Василівна не дожила. У землянку, що слугувала їй медпунктом, влучив німецький снаряд…

«Крим» не став на ремонт у Батумі. Збудований у 1929 році на замовлення Радянського Союзу в Німеччині теплохід мав головні двигуни фірми «Крупп». При торпедуванні двигуни були пошкоджені. Запасних частин не було, і ремонт «Криму» був відкладений на невизначений термін.

У Батумі на «Кримі» розташувалося евакуйоване з Одеси управління Чорноморського пароплавства. Так і стояв він до кінця війни. Управління пароплавства повернулося до Одеси. А «Крим», на якому так і не почався ремонт, був відбуксируваний до Ялти, там на ньому розмістили школу юнг.

В Одесу теплохід притягли на буксирі у 1946 році. Тут він був поставлений на відновлювальний ремонт, який тривав десять років! Вийшов теплохід з ремонту у 1956 році. І перший рейс здійснив до Іспанії.

Я добре пам’ятаю той літній день, коли «Крим» йшов з Одеси до Барселони. Газета «Моряк», де я тоді часто друкувався, доручила мені зробити матеріал про проводи теплохода. Пасажирами «Криму» були іспанці. Ті самі іспанські діти, яких у 1937—1938 роках, коли в Іспанії йшла громадянська війна, привозили до Радянського Союзу, рятуючи від фашистських бомбардувань.

Капітаном теплохода був призначений Михайло Іванович Григор. Я знав його ще до війни. Він часто приходив до когось у будинок Трапані. Ми з Вітею чатували на нього на вулиці. І коли він виходив з парадної і прямував до порту, ми бігли за ним.

Високий, у капітанській формі, з люлькою в роті, Михайло Іванович привертав увагу перехожих. А що говорити про нас, хлопчаків, що мріяли про море!

Під час війни Михайло Іванович був капітаном пароплава «Ян Фабриціус». Взимку 1942 року пароплав віз до Новоросійська війська, коли почався наліт фашистської авіації. Від вибухів бомб пароплав почав тонути. Але Михайло Іванович так організував порятунок людей, встигнувши висадити всіх на шлюпки та рятувальні плоти, що майже ніхто не постраждав. Сам капітан зійшов з пароплава, що гинув, останнім.

У 1949 році я плавав мотористом на пасажирському теплоході «Львів». Капітаном був Григор. І коли ми підходили до місця загибелі «Яна Фабриціуса», Михайло Іванович виходив на місток, знімав фуражку, зменшував хід і давав три довгих сумних гудки…

Того дня, коли «Крим» вивозив з Одеси іспанців, я бачив Михайла Івановича лише здалеку. Він стояв на крилі містка, з незмінною люлькою в роті, спостерігаючи за посадкою пасажирів. Хоч у мене й було посвідчення позаштатного кореспондента «Моряка», але я розумів: поговорити з Михайлом Івановичем не вдасться. І стоячи на причалі, тільки спостерігав за проводами.

Сяяв мідними трубами духовий оркестр. Піонери тримали в руках транспаранти з вітальними написами російською та іспанською мовами. А з зведеної на причалі трибуни виступала прилетіла з Москви генеральний секретар Комуністичної партії Іспанії Долорес Ібаррурі.

Після Долорес Ібаррурі було ще багато виступаючих, багато добрих напутніх слів, багато усмішок. І все ж — проводи були невеселими. Хоч пасажири «Криму» й вирушали на батьківщину, з якою були розлучені майже двадцять років, але, ставши дорослими, багато хто з них встиг в СРСР одружитися і завести дітей. Не всі дружини були згодні вирушати з чоловіками-іспанцями в невідомість. Тим більше в країну, де правив фашистський режим. Так що сліз при відході теплохода вистачало…

Потрапив я на «Крим» лише через кілька років, коли теплохід плавав по Кримсько-Кавказькій лінії. Михайло Іванович тут уже не працював. Він прийняв у Німеччині новий пасажирський лайнер «Іван Франко», на якому довгі роки був капітаном.

Знайомлячись з «Кримом», оглядаючи затишні салони, де відпочивали пасажири, я забрів до суднового музею. Там стояв макет теплохода в розрізі. А на переборках я побачив фотографії «Криму» та членів його екіпажу, які працювали на теплоході під час війни.

Фотографії членів екіпажу теплохода, які під час війни стали в Новоросійську бійцями загонів морської піхоти, були забезпечені їхніми короткими біографіями. Там і побачив я фотографію суднового лікаря Тамари Василівни Попової і прочитав про неї все, про що розповів вище.

Аркадій Хасін.

(Закінчення слідує).