Мало хто знає, що 70 років тому, у 1940 році, в Одесі було засновано легендарну спецшколу ВПС. Вона проіснувала не більше 10 років, але зробила значний внесок в історію нашого міста та країни.
«Дамо країні 100 тисяч льотчиків!» — таким був девіз уряду Радянського Союзу напередодні Великої Вітчизняної війни. У 1940 році було прийнято рішення про створення 20 середніх спеціалізованих шкіл військово-повітряних сил, де проходила б цільова підготовка юнаків для поповнення військових училищ курсантами. Спецшкола ВПС № 14 була створена і в Одесі та розмістилася вона в будівлі СШ № 119 (гімназія № 1) на проспекті Сталіна (нині Олександрівський проспект). При створенні шкіл ВПС використовувався досвід вже існуючих з 1937 року артилерійських спецшкіл. До речі, у 1940 році в Одесі існували і артилерійська, і військово-морська спецшколи.
Одеську спецшколу ВПС укомплектували найкращими викладачами міста та військовими фахівцями, багато з яких були учасниками військових подій у Фінляндії.
Бажаючих вступити до спецшколи виявилося багато. У перший же рік понад 1000 юнаків подали документи до приймальної комісії. Молодих людей вабило небо, романтика, прагнення захищати Батьківщину. Медкомісія, що складалася з медперсоналу 411-го військового госпіталю, ледве справлялася з відбором майбутніх кандидатів. До спецшколи приймалися юнаки, які закінчили 7 класів тільки на «четвірки» та «п’ятірки», що мали міцне здоров’я. Свою фізпідготовку вони демонстрували на спортивних снарядах. Високо оцінювалася наявність значків: «Готовий до праці та оборони», «Ворошиловський стрілець», «Осоавіахім». Проводилася ретельна перевірка вступників і органами НКВС.
У спецшколі вивчалися предмети звичайних загальноосвітніх шкіл, але також науки військово-авіаційних училищ. Велику увагу приділяли військово-патріотичному вихованню, фізкультурі та спорту. Перевідні та випускні іспити проводилися в присутності представників військових училищ. Успішно закінчивши спецшколу, отримували особливий атестат і розподілялися по військово-авіаційних училищах.
Структура школи являла собою батальйон, що складався з трьох рот по 130—150 учнів. Начальник був цивільною особою і мав трьох заступників: з навчальної, політичної та стройової частини. Два останні були кадровими офіцерами. Командири рот призначалися із запасу командного складу ВПС. Командирами взводів призначалися шкільні викладачі, в тому числі й жінки. Вони були свого роду класними керівниками. Навчання, обмундирування та харчування оплачувалося державою. Більшість учнів жили в сім’ях, але щоранку з’являлися на шикування, перевірку та зарядку. Приїжджі жили в інтернаті. Спецшколярі, або «специ», як вони себе називали, мали літню та зимову військову форму, триразове харчування.
З перших днів війни спецшкола була евакуйована, а в СШ № 119 в період оборони Одеси розташувався військовий госпіталь. У серпні 1941 р. будівлю СШ № 119 зруйнувала авіабомба. 1 грудня 1941 р. учні та викладачі спецшколи прибули до Таджикистану. Вчитися було важко. Голодували не тільки спецшколярі, але й викладачі. Під час війни школа зробила три випуски. 294 випускники пішли на фронт. 188 з них загинули в боях…
У лютому 1944 р. всі спецшколи ВПС почали повертатися з евакуації на свої колишні місця. Одеська спецшкола розпочала свою роботу в приміщеннях на вул. Ленінградській (тоді Петропавлівській). Тепер у цьому будинку знаходиться СШ № 10. Післявоєнні фотографи зафіксували «спеців» на розбираннях завалів залізничного вокзалу, морського порту. Вони брали участь у сільгоспроботах, з працівниками міліції патрулювали на вулицях, розвантажували в порту американські судна з продовольством по ленд-лізу. Разом із радісними одеситами учні, одягнені у святкові кітелі, штани та пілотки, білі рукавички, зустрічали наших воїнів, що поверталися з перемогою.
Тепер потрапити до спецшколи стало ще важче: за «чистотою» її лав ретельно стежили співробітники НКВС. До спецшколи не приймали юнаків, чиї родичі жили за кордоном або були репресовані. Ретельно перевірялися абітурієнти, якщо родичі або вони самі проживали на тимчасово окупованій території. Недовіра до юнаків завдавала їм серйозних моральних травм.
У післявоєнні роки до спецшколи ВПС вступили майбутні космонавти Георгій Добровольський та Георгій Шонін. «Це були важкі і водночас прекрасні роки, — згадував Г. Добровольський. — Навіть прізвисько «вентилятори», яким охрестили майбутніх авіаторів однолітки з одеських мореходок, не затьмарювало нам життя». У спецшколі викладали багато учасників війни, які бачили у вихованцях продовжувачів своєї улюбленої справи. У дворі школи, на радість спецшколярам, для проведення практичних занять стояло вже два літаки УТ-2 та ПО-2, подаровані 5-ю повітряною армією.
У 1951 р. спецшколу спочатку передали до військово-морського відомства, і «специ» збиралися стати морськими льотчиками, а потім школа взагалі припинила своє існування. Останні три сформовані роти одеських спецшколярів були переведені до м. Єйськ. Г. Добровольський пише: «У серпні 1952 р. вулицями Л. Толстого, Дерибасівською, Пушкінською на вокзал прокрокувала наша колона. Одеська спецшкола ВПС припинила своє існування».
А причина закриття всіх спецшкіл ВПС полягала в тому, що з появою нової техніки перевагу було надано ракетній зброї, а не військовій авіації.
Цікаво, що досвід наших спецшкіл перейняли в США. Американці створили кілька десятків середніх шкіл з авіаційним ухилом. Учні старших класів проходять льотну практику і після закінчення навчання отримують посвідчення пілота-любителя. Таким чином у США готується резерв льотних кадрів для військової та цивільної авіації. А одночасно на вулицях, за словами самих американців, стає менше «важких» дітей та підлітків.
З одеської військово-повітряної спецшколи ВПС було випущено 1700 відмінно підготовлених юнаків, направлених до льотних та технічних авіаційних училищ. Медалісти вступили до авіаційних академій. Випускники одеської спецшколи ВПС виправдали покладені на них надії як у воєнні роки, так і в післявоєнний час. Вони стали кадровими офіцерами, військовими льотчиками, авіаінженерами, командирами авіаційних частин і з’єднань, штурманами, вченими, педагогами, начальниками військових та цивільних навчальних закладів. Це, наприклад, генерал-майор авіації, заслужений військовий льотчик-випробувач, Герой Радянського Союзу В.Г. Мухін, який дав путівку в життя багатьом літакам знаменитого авіаконструктора А.С. Яковлева; генерал-майор авіації, професор військово-повітряної інженерної академії ім. Жуковського О.І. Задорожний; генерал-лейтенант авіації, командувач повітряної армії, а пізніше заступник начальника академії ім. Жуковського П.П. Сафронов; генерал-лейтенант авіації О.П. Рощин — начальник військ зв’язку Військово-повітряних сил.
З моменту ліквідації спецшколи минуло 60 років. Деякі з її випускників вже пішли з життя, але щорічно колишні спецшколярі, вірні пам’яті та їхній на все життя військовій дружбі, приходять до СШ № 10 на традиційний збір-шикування, на Олександрівський проспект до гімназії № 1. Спілкувалися вони і в музеї «Одеські сторінки в історії космонавтики» обласного гуманітарного центру позашкільної освіти та виховання (колишня обласна станція юних техніків), створеного колишнім спецшколярем (випуск 1948 р.) полковником Д.М. Біліловським, який прослужив понад 20 років на Байконурі.
СШ № 10, де розміщувалася спецшкола ВПС, носить ім’я космонавтів Г. Добровольського та Г. Шоніна, на її фасаді встановлено меморіальні дошки. Меморіальна дошка встановлена і на будівлі гімназії №1.











