Стояв весняний вечір. Сонце, вже схиляючись до заходу, вкрадливо заглядало на дитячий майданчик крізь листя височенних кленів. Вдалечі шуміла дорога, нагадуючи про існування міста. В голову пробиралися звуки гітари, скрипки та флейти. У повітрі витало умиротворення, розсипаючись запахом квітучої вишні.

Їх було… Мабуть, їх було лише двоє. Для невеликої красивої історії завжди потрібні лише дві людини. Отож…

Вони йшли спальним районом рідного міста. Чи то вони гуляли, чи то він проводжав її додому. Йшли разом, доки не зупинилися біля гойдалки.

Вона, тряхнувши заплутаним волоссям, подивилася знизу вгору на нього.

Він, схиливши голову набік, про щось думав.

— Покатаєш? — кинувши погляд на гойдалку, запитала вона.

— Як хочеш… — байдуже відповів він.

Вона не бачила його обличчя, поки він катав її. Але була впевнена, що йому або все одно, або вона дратує його. У нього завжди були перепади у ставленні до чогось, а до когось — особливо.

А вона його любила, приймаючи таким, яким є. Радіючи за нього, коли в нього все добре, і навпаки. Вони навіть не були друзями. Часто спілкувалися, часто гуляли, часто допомагали одне одному, часто були разом… Але завжди існувала певна стіна, що не дозволяла проявитися якимось почуттям.

Минула близько години. Він перестав її катати, стояв поруч, підперши плечем залізний стовп турніка. Вона говорила про життя, про дружбу, про кохання, а він дивився на неї втомленими сірими очима.

Сонце вже майже зайшло. Гойдалка зупинилася. Вона нахилила голову і заплющила очі, вдихаючи запах весняного повітря.

— Цікаво, чому ми не можемо бути добрими друзями? — наважилася вона поставити запитання.

Він знову подивився на неї, злегка посміхнувся і тихо запитав:

— Може… Можливо, ми хочемо чогось більшого, ніж дружба? Я мрію про це…