Білі пуанти посiрiли вiд часу, зате спогади ще залишилися. Вона бiльше не балерина i не зiрка, просто жiнка з балетним минулим.
Пiд час генерального прибирання вона вирiшила розiбрати стару дерев’яну шафу i, побачивши свої юнацькi речi, занурилася у спогади.
Ось їй тринадцять рокiв, вона танцює на сценi в улюбленому спектаклi «Лускунчик»… Кiнець, зал вибухнув оплесками, уклін, запашний запах квiтiв… Їй було приємно, вона вiдчувала себе зiркою, але забула, що зiрки швидко запалюються i так само швидко гаснуть.
У театрi ставили новий спектакль «Жизель», у неї була головна роль. На репетицiї вона крутилася в танцi… I… впала, зламавши ногу. Їй було боляче i гiрко — головнi ролi вже не для неї. Знадобилося дороге i тривале лiкування. Ще бiльше часу знадобилося для вiдновлення сил. Вона точно запам’ятала слова лiкаря: «Про балет тепер можна забути».
Пiд час цих спогадiв в її очах були виднi сльози i страх, що їх хтось побачить. «Я не скажу нiкому, — думала вона, — це буде моєю маленькою балетною таємницею». Пуанти вкладенi назад у шафу i зачиненi дверцята. Тепер вже надовго. Потрiбно жити сьогоденням, а не минулим!











