Щороку 9 Травня вся наша рідня відзначає разом: дві сестри і два брати з родинами. Молодша сестра вже померла, а про старшу я хотів би написати.

Народилися ми в селі Нова Катеринівка Ново-Павлівської сільради Фрунзівського району Одеської області. Колгосп наш носив ім’я Сталіна.

Село наше звільнили від фашистів 6 квітня 1944 року, і відразу ж селяни стали відроджувати колгосп. Вся наша родина, крім молодшого брата, якому тоді було 7 років, почали працювати в колгоспі. Я зі старшою сестрою Вірою орали і боронували поле. Замість коней у плуг і борону запрягали корів, які були непривичні до такої роботи, до вечора їхні шиї були натерті до крові. З їхніх очей текли сльози, ми, дивлячись на них, теж плакали…

Пізніше, коли з райцентру прислали кілька трофейних коней, я став їздовим, а сестри були направлені в прифронтову смугу рити окопи.

Робота у них була важка, дисципліна сувора, військова, умови проживання важкі. Через деякий час вони, змучені, завшивлені, з кривавими мозолями на руках, повернулися додому і знову впряглися в колгоспну роботу. Працювали за трудодні, жодної документації в колгоспі не велося, паспортів не давали.

У вересні 1945 року Віра вступила до педагогічного технікуму, після закінчення працювала вихователькою в дитячому будинку, а пізніше, до самої пенсії, — вчителькою молодших класів.

Зараз Віра Федорівна Скокова живе в Одесі. Поховала чоловіка і доньку, перенесла інфаркт, пересувається на милицях, погано бачить. Оскільки матеріально їй дуже важко, вирішила вона оформити собі статус учасника війни.

У сільській раді їй дали довідку, що документальних даних не велося. За інструкцією, її роботу в колгоспі під час війни повинні підтвердити два свідки. Але село маленьке, всього 60 дворів, люди пороз’їжджалися або померли.

Свідками могли б бути я і молодший брат, але, виявляється, на день закінчення війни мені не вистачало одного місяця до 14 років, а брат вважався малолітнім, тому наші свідчення недійсні. Але ж мені дали статус учасника війни, чому ж я не можу підтвердити, що разом зі мною працювала і моя сестра?

Коли минулого року 9 травня ми зібралися за столом, і я, не подумавши, став показувати вітальні листівки з Днем Перемоги і сказав, що отримав матеріальну допомогу, побачив очі сестри, наповнені сльозами. Як їй було образливо! Адже вона теж працювала на Перемогу, а зараз не може цього довести і оббиває пороги кабінетів, вірніше, вже перестала ходити по інстанціях, оскільки втратила віру в справедливість.

Коли сестра стала інвалідом і вже не змогла ходити по кабінетах, довелося мені допомагати їй. Написав до Секретаріату колишнього Президента України, до Верховної Ради, Міністерства праці та соціальної політики, омбудсмену Ніні Карпачовій, до обласного управління праці та соціальної політики, до районних управлінь соцзахисту та Фрунзівського РВВС з проханням хоч чимось допомогти. Все глухо! Мої листи пересилалися до обласного управління соцполітики, а звідти приходили стандартні відповіді з посиланням на типове положення для отримання статусу учасника війни.

Один молодий чиновник сказав: «Ви що, хочете від держави отримувати дармові гроші?».

Справа розглядалася в суді, який виніс рішення передати справу до Суворовського управління соцзахисту для вирішення питання. Все це схоже на дитячу гру «передай далі». Непереборна сила мертвої букви закону має більше сили і коштує дорожче за живу людину. Образливо не тільки Вірі Федорівні, образливо і мені — чому я не можу підтвердити, що моя сестра теж працювала на благо Перемоги? Чому мені не довіряють?