До нас їдуть гості! Поїхали ми з дружиною на «Привоз» за продуктами. Щоб не нести поклажу в руках, взяли з собою візок, «кравчучка» називається. Накупили того, сього, веземо додому. Дорога — не мені вам казати: вибоїни, вибоїни… Намагаємося свій візок на бордюр перекотити, і раптом — хруп! Коліщатко пластмасове зламалося. Робити нічого, їдемо на одному колесі, добре, що дім поруч.

Зупинилися перепочити, слідом за нами йде жінка, незнайома. Підходить ближче, зупиняється.

«Йду за вами, — каже, — і серце розривається, так мені вас шкода, на одному коліщатку сумка…». Нічого, кажемо, доберемося…

Розговорилися, взяла Ніна Олександрівна наше зламане коліщатко. «Чоловік, — каже, — підремонтує».

А під вечір дзвінок у двері: «Розповіла я про вашу біду чоловікові, — каже Ніна Олександрівна, — а він сказав, купи нову сумку в подарунок — на честь Дня Перемоги і мого дня народження. Це він так жартує. Ось, візьміть новий візок на коліщатках…».
Жінка пішла, навіть прізвища не повідомила. Одне тільки запам’яталося з розмови, що працювала вона на скляному заводі головним інженером, та звільнили всіх працівників передпенсійного віку, а потім завод закрився.

Сидимо ми вдома, двоє пенсіонерів, туга бере: як люди тепер без роботи? Так, видно, добре у них серце, якщо змогли допомогти нам.