Життя схоже на землетрус? Поштовх, пауза. У цю хвилину затишшя думаєш: може, все ще обійдеться. Така асоціація виникла у мене при читанні тоненької книжечки «White in Black» з підзаголовком «збірник соціально-психологічних матеріалів». У вихідних даних вказується, що це вже четвертий випуск, редактор — Андрій Боровський, учасники його — студенти ОНУ ім. Мечникова, майбутні молоді журналісти. Вірші (часто один і той же автор пише двома мовами — російською та українською), проза різних жанрів. Але чому ж це не якийсь літературний збірник, а, як написано на обкладинці, «соціо-психологічний проєкт»?
Редактор видання на моє запитання не відповів. А коли я зрозумів сам — то зітхнув з полегшенням. Отже, не потрібно видавати авторам «патент» на літературну спроможність, називати когось талановитим, а комусь виговорювати за кострубаті рядки. Книга має іншу функцію: дати зріз життя через сприйняття молодих, виявити спектр настроїв, уподобань, навіть, може бути, світоглядних пошуків. І на задній сторінці обкладинки — кілька відгуків. «Цей збірник не про те, що чорноти багато, а про те, що в усьому темному є щось світле», — написала Неллі Адольфівна Іванова-Георгіївська. Філософ, найрозумніша жінка, навіть не кандидат наук — бо принципово не бажає витрачати роки на метушню із захистом дисертації.
На презентації книжечки в арт-кафе «Перемога» на Грецькій вийшла дівчина і перш, ніж читати свої вірші, сказала: «У сьогоднішньому житті так мало справжнього! Ми хотіли, щоб у книзі було відображено щось справжнє». Я не знайшов у книзі ані авангардності, ані гламурності. А знайшов — фантастично величезну тугу за любов’ю. З першої ж сторінки: «Сьогодні без ангелів. Сьогодні моя основна тема — порожнеча». Йдеться, як читач зрозуміє, — про розставання. І наступний автор, Катерина Антонова: «Пробачиш мені? — Так, мій ангеле». Тут — фантастика, яку неважко спроєктувати на реальність, тут «ангел» випалив усе навколо, але жіноче всепрощення безмежне. Тож я навіть мимоволі протестую: не можна ж так!
«Мені хотілося тепла поруч. А тепер мені сказати нічого» (Олена Добровольська). «Життя протискується боком, ніби йому мало місця» (Олена Натіна). «Січень. Хочу любити тебе завжди. Лютий. Я НЕНАВИДЖУ ЛЮТИЙ!» (Лілія Осадчук). Як сумно! Втім, є й оптимізм. «Віра, ти дихай у мені, дихай!» (Наталія Ревко). У неї є й захопливий опис шторму. Є в книзі й щасливе кохання. Але як виняток. А частіше — неприйняття брехні: «Мені надто часто говорили: «люблю» (Олена Шаповалова).
Але що ж стоїть за всім цим? Чому люди в коханні — неспроможні? Відповідь — у прозі Інги Сирбу. «Мені немає місця у світі, в якому панує недбалість і безвідповідальність. Я не можу просто спостерігати за моторошною дійсністю». Герой вже десять років шукає людину з душею, і — не знаходить. Але — наполягає. «До біса те, що я вигадав якусь душу. Але зате я дійсно живу. Буду жити! І ні за що не здамся!»
Може, річ саме в цьому? В тому, щоб «вигадати» собі душу? Так би мовити, всупереч тому, що дармово пропонує навколишня дійсність? Втім — «вигадати» легше, ніж здобути. Здобуття душі, здобуття справжності — неможливе без екзистенційного вибору, без важкого і рішучого кроку, без розриву з життям за інерцією. Про це — у «Казці про життя» Айші Рей. Дівчинка виросла в поїзді, в якому всі страждали від тісноти і нелюбові один до одного, а дітям, які ставили запитання і намагалися відкрити вікна, відповідали: там нічого немає! Але дівчинку мучать сумніви, вона починає розуміти, що її обманюють. Але як розлучитися з батьками? О, як важко зрозуміти, що година пробила, на ходу вистрибнути з поїзда, розбити коліна — і крізь сльози побачити новий світ. І здобути любов, зустріти свого Чарівника. Любов — це, звичайно, дар. Але він не дається задарма. Як чудово, що хтось це вже розуміє!
Втім, у книзі є й інша думка, інший рецепт «загального щастя». «Моя планета є одним із центрів, де збираються розробники з усього Всесвіту, які переконані в тому, що майбутнє за вільним/відкритим програмним забезпеченням…». Це Дмитро Сподарець. Збірник завершує саме початок його обширного оповідання, має бути, роману, — і внизу дрібним шрифтом «Продовження слідує». Ось і чудово! Будемо чекати продовження. І навіть слова, що викликали мою посмішку, приймемо в розширювальному сенсі: адже якщо з життям щось не так, то річ, можливо, в неякісному програмному забезпеченні цього життя? А «програмним забезпеченням» (на жаль — від цього факту нікуди не дінешся) є культура.











