За кілька днів до 21 березня — 325-річчя великого Баха — Олексій Ботвінов у великій залі філармонії виконував Гольдберг-варіації Й.-С. Баха у 220-й раз! Це його особистий рекорд. Відомо, що у Швейцарії йде балет на цю музику у постановці Гайнца Шперлі, і за фортепіано завжди маестро Ботвінов. І ця музика йому досі не набридла! Вона — невичерпна, вона щоразу відкривається новими гранями, в чому переконався і я, слухаючи виконання Ботвінова вже в котрий раз.
Ботвінов грав натхненно (і, до речі, чи то забув, чи то не знав, не думав про ювілей, — просто він у цю музику закоханий). Твір звучить без перерви трохи більше години. Тридцять варіацій. Розповідають, що замовив композитору цей твір граф Кайзерлінг, який страждав від безсоння, — і ночами йому грав музикант Гольдберг. Звідки й назва. Але заснути під цю музику неможливо! У ній стільки життя, така зміна ритмів, настроїв, таке розмаїття буття! Бах — можливо, перший у світі «музичний терапевт», він дає людині, до якої ночами приходять сумні, а то й болісні думки, не якийсь чудодійний (заспокійливий!) медичний еліксир, а звукову доріжку, що біжить крізь ніч… Звук Баха кристальний, кришталевий, з ним асоціюється світло.
Дух цієї музики — свобода. Абсолютно вражаюча свобода. Адже що не кажи, це епоха пудрених перук, епоха етикету, суворої самодисципліни, та й суворої набожності. І лише наприкінці її з’явиться Моцарт, як «гуляка бентежний» (за словами пушкінського Сальєрі). Але ми бачимо Баха — без перуки. Баха, якому зовсім не важко, подолавши відстань у три сотні років, затесатися в натовп наших юних сучасників. Так його грає Ботвінов. Цей Бах — не просто струмок (так перекладається його прізвище), але ціла ріка, що тече бурхливо, заповнюючи собою простір. У ньому — якась «надлишковість» (втім, властива епосі бароко), непомірна щедрість. Вся справа в акцентах. Можна зробити акцент на мудрості Баха, на вражаючій висоті його духу. А можна почути і спробувати передати цю абсолютно невтомну «бадьорість духу», цю безперервну пульсацію буття, цю енергію, яка перетворюється на неймовірну вітальність, радість, свідчачи про вражаюче душевне здоров’я та оптимізм.
Не слід думати, ніби в реальній біографії Баха були відсутні моменти страждань, хвороб, гірких втрат. Але він умів усе подолати, як людина віруюча, надійна, любляча. Однак мені здається, що джерело бахівської «бадьорості духу» — ширше за релігійну віру. І навіть ширше за епоху, в яку він вписаний. Можливо, воно — в самій музиці? У тому розумінні музики, яке ще було властиве Баху? Слухаю, вслухаюся, вражаюся розмаїттям ритмів, мелодійним багатством, невичерпною винахідливістю… І раптом розумію: він плете звукову тканину.
Не мудруючи музикознавчо, ні слова не кажучи про бахівську поліфонію (хоча і в Гольдберг-варіаціях почув в одному місці щось, що нагадувало фугу), я не можу не бачити: тканина, яку плете Бах, дуже нагадує мережу! Але це ж і модель нашого сьогоднішнього світу, в якому все будується на «мережевих зв’язках», в якому одне відсилає до іншого, а це інше — до третього…
…Ближче до кінця раптом виникає якась трохи дивна арія, важке роздуми людини про свій життєвий шлях. Висота — і печаль. Бах дозволив собі висловитися, а потім, майже безперервно, один за одним слідують неймовірно бурхливі, віртуозні пасажі. Я раптом зрозумів слова Ботвінова, що в цьому творі Баха передчуваються і Моцарт, і Шопен, і навіть Рахманінов. І він переконав у цьому слухачів, зігравши на біс одну з прелюдій Рахманінова, обдавши нас живою вологою бурхливих весняних вод. Так, це той самий Бах — тільки романтично барвистий, яскравий, грозовий. Та ж сила ствердження життя не як побутового факту, а як грандіозної події Буття.
