Лист надійшов електронною поштою з поясненням: «Це написала моя донька, у дитини наболіло…».

Урок триває: «Всі замовкли, для кого я, питається, пояснюю? Запізнилася — пішла геть, наступного разу зачиняю двері на ключ. А тобі зламана двері буде снитися в страшних снах. Ваші батьки взагалі знають, яких вони дітей виховали? Ви ж робітничий клас — прибиральниці, всі дружно підете торгувати на «Привоз». Ви — болото, вас не виправити…».

Виправна колонія для неповнолітніх порушників? Ні, звичайна загальноосвітня школа міста Одеси. Учні чують це щодня.

Кожен з нас уже усвідомив те, що він — нікчема, непотрібна деталь величезного механізму.

Важко повірити, але нинішня молодь сприйнятлива до слів, особливо до тих, які тобі повторюють день у день. Беруть розпечене залізо і випалюють тавро. На все життя. Що ж потім? Коли ти покинеш школу і вступиш у нове життя, чи позбудешся усвідомлення, що ти, загалом, нуль без палички?

Ти позбувся нескінченних нотацій і готуєшся вступати до нового навчального закладу. Але витягаючи квиток, ти згадуєш про свою життєву мітку. Шкільний учитель підморгує і нагадує тобі: «Ти ж нічого не можеш, ти дурник, який не здатний відповісти на елементарні запитання…». І що в підсумку? Тобі дають доброго стусана, і ти летиш з іспиту швидше, ніж куля з пістолета Макарова. Все так, як і казали тобі вчителі. З тобою вже нічого не можна зробити. Ти недобиток людства, який не здатний відповісти на екзаменаційні питання. Що залишається робити? Правильно, з горя закотитися в якусь пивну, накуритися до нудоти і забути про своє існування…

Ні, правда, все починається саме з цього. Спочатку вчителі зі шкіри лізуть, щоб змусити тебе вчитися: «Подумай, ти ростеш бур’яном. Мама заплатить пачку доларів, і вступиш?». Вони думають, що таким чином змусять нас вчитися. Але все навпаки: на зло вчителям ти вчишся все гірше.

Батьків шкода. З самого твого народження мама і тато піклуються про тебе, вивертаються навиворіт, щоб ти був щасливий, а тут раптом проявляється відраза до школи до нудоти. Про яке щастя мова? Батьки теж страждають.

Шановні дорослі, так чи інакше пов’язані з дітьми, ніколи не опускайте дитину в її власних очах. Тавро залишається на все життя. Часто після закінчення школи учень, побачивши вчителя, переходить на інший бік вулиці. Чи добре це і для того, і для іншого?