В одному казковому королівстві жила принцеса. Вона була дуже спритна, любила всюди пхати свого носа. Була велика витівниця. Її звали Дифузія.

Королю та королеві на неї постійно скаржилися.

Дифузія ніколи не сиділа на місці. І до чого б вона не доторкнулася, куди б вона не втрутилася, все постійно змінювалося, набувало зовсім іншого вигляду. Дівчинка дуже любила все змішувати, перемішувати. Їй подобалося все яскраве, веселе.

У королівстві не було жодної однотонної фарби. Там пахли всілякі квіткові запахи, вгору здіймалися різнокольорові фонтани. І навіть доріжки, якими пробігала Дифузія, змінювали кольори. Все нагадувало різнокольорову веселку.

Якщо вона випадково забігала на королівську кухню, все миттєво змішувалося: горох з сочевицею, квасоля з бобами. Скрізь з’являлися різнокольорові гірки.

Дуже багато клопоту завдавала Дифузія придворним. І ось одного разу король не витримав і насварив свою дочку. Дівчинка образилася і втекла із замку.

І що ж сталося в замку?

Все стало бліде, невиразне. Не чулося сміху принцеси. Королівство затьмарилося. Було таке враження, що життя в замку зупинилося. Все завмерло. І тільки тоді всі зрозуміли, що без принцеси жити нудно. Все життя полягає в русі.

Король сам вирушив на пошуки своєї дочки. Проблем знайти її не було. Як тільки він перетнув кордон своєї похмурої держави, побачив, що всюди панували радість і веселощі.

Король слізно попросив у Дифузії прощення за свою поведінку. Дівчинка була дуже доброю і любила батька. Вона повернулася.

Королівство ожило. Дифузія зі своєю дитячою енергією бігала замком, завдавала ще більше клопоту придворним, але вже ніхто її не сварив: цю невгамовну дитину не можна зупинити — і не треба!