11 листопада 2007 року у «ВО» вийшов матеріал під назвою «Допоможіть зупинити службові зловживання в інтернаті…» Це рядок з листа співробітників Піщанського інтернату Балтського району для дітей-сиріт (до того ж зі слабким ступенем розумової відсталості). Кричущих фактів у заяві наведено чимало. Але найцинічніший, напевно, — коли дітям дають кашу аби з чим, а пізніше в бухгалтерії в меню вписують делікатесні продукти (м’ясо, ковбасу, ікру червону), яких дітлахи в очі не бачили. Останнім часом становище начебто змінилося, вихованців стали годувати значно краще. І все ж дещо у сотні дітей (86 на сьогоднішній момент, якщо бути точними) крадуть досі.
Нехай приїде комісія і запитає восьмикласницю Інну, як на день іменинника в березні цього року з 16 привезених тортів тільки 9 поставили на стіл дітлахам. 6 травня в нашій газеті вийшла «розповідь з життя» під назвою «Тортики». Конкретна адреса в публікації не була вказана. Але до Піщанського інтернату на ім’я голови профкому я відіслала вирізку, попросивши прочитати розповідь на загальних зборах: адже вона не з минулого життя, а з самого що ні на є справжнього. При цьому поставила запитання: невже нічого не змінюється? Схоже, так.
Хлопчина з інтернату розповів мені, що в середині травня була у них виставка-ярмарок, де на зароблені добрими вчинками гроші (в інтернаті придумали свою «валюту», на яку можна згодом виміняти різні смаколики) він хотів «купити» редиску — перший наш вітамінний овоч. Хлопчина бачив, що зі складу редиску принесли, але на виставкових столах її не знайшов. Зате потім, за його запевненнями, педагог-організатор понесла редиску в сумці додому.
Однак довгий час не виходило у мене з голови одне повідомлення іншого плану, що прослизнуло в розмовах зі співробітниками: одного разу директор за провину змусив двох вихованців довіреного йому інтернату проповзти сходами (з першого поверху на другий) на колінах. Хотілося поговорити з самими хлопцями, та ніяк не вдавалося. І ось, нарешті, з одним із постраждалих (не беру це слово в лапки) я зустрілася.
Сталася надзвичайна подія більше року тому. 14-річні Олег і Вітя побили однокласницю: «Вона на нас матюкнулася!» Директор спочатку завів до себе в кабінет Олега, і… «Бив мене сильно кулаками в живіт, а потім стільцем по голові, і ще вдарив головою об стінку». «Кричав би швидше, що більше не будеш!» — співчуваю я. «Та я плакав, просив, щоб не били, але мене ніхто не слухав», — відповідає Олег. Потім настала черга Віктора: «Його директор бив в основному по нирках», — згадує Олег.
Після хлопців «перевели» до кабінету завуча з виховної роботи (одночасно і дружини директора — правда, нині дружина пішла з названої посади), куди жінка принесла камінчики дрібніші і поставила провинившихся на коліна, щоб посилити біль. Я не вірю хлопцеві. «Якого розміру були камені?» — уточнюю для перевірки. «Ну, величиною з п’ятак…» — згадує Олег. «І довго ви стояли на колінах?» — «Довго».
Завершення «виховного» заходу було гідним його початку: підлітків змусили з першого поверху, де розташовуються кабінети адміністрації, на колінах проповзти сходами і коридором на другий, де знаходяться спальні і куди за наказом начальства вихователі вивели дітей інтернату на лінійку. Там хлопці просили вибачення у дівчинки. Після екзекуції медсестра забрала покараних до ізолятора: скаржилися, що у них болять ноги. Коліна у хлопців, як я пізніше дізналася у медсестри, були опухлі.
«Ти сердишся на дівчисько-матерщинницю?» — запитую Олега. «Ні, — посміхається хлопець. — Всяке в інтернаті буває». «А на директора?» — «Я його ненавиджу! А Вітя каже, що взагалі вб’є директора, коли виросте». «Треба було поскаржитися, — раджу хлопцеві. — Адже ти ж розумієш, що биттям не виховують». «Кому? — по-дорослому посміхнувся той. — Вчителі та вихователі самі бояться директора, вони ж йому підкоряються. Скаржитися можна Валерію Степановичу з облоно, він приїжджав до інтернату, але до дітей не підходив. А до облоно ще добратися треба. У нас Саша написав туди листа, а він чомусь опинився у директора. Сашу викликали до директорського кабінету, і після він довго плакав…»
Заступник начальника обласного управління освіти і науки В. С. Шупарський, на якого покладає Олег надії на зміни на краще, інтернат давно не відвідував (більше року, принаймні), хоча знає, що заклад «трясе». За листопадовою публікацією в «Вечірній Одесі» виїхала «на місце» начальник відділу Т. І. Тулба. У співробітників інтернату склалося враження, що Тетяні Іванівні потрібно було головним чином з’ясувати, хто саме підписав скаргу. З’ясувати виявилося нескладно: 20 підписів стояло під нею. Таку ж заяву працівники інтернату надіслали до обкому профспілки освіти. Реакції не послідувало. Розповідають, що директор носить зараз листа при собі і тикає в обличчя «надто хоробрим»: нікого, мовляв, не боюся, всіх звільню.
28 травня директор Піщанського інтернату одним наказом звільнив сім осіб: завідуючого підсобним господарством і підпорядкованих йому працівників — за скороченням штатів. Може, помиляюся, але налагоджене три роки тому господарство, схоже, терміново розвалили для цієї мети (скорочення неугодних людей). А адже «на область» показували ферму як приклад для наслідування. Дітлахам подобалося возитися з тваринами (та й які-не-які навички для майбутнього життя отримували). Той же Олег серед улюблених шкільних предметів назвав математику та сільськогосподарську працю. Хлопчина «допомагав тітці Наташі доїти корів і після доїння випивав цілий літр смачного молока!». Всі діти отримували на сніданок склянку свіжого поживного продукту. «А потім тварин (корів і свиней) — кого продали, а кого зарізали — кишки і шкури в ями повикидали», — сумує хлопець.
Завідуючого господарством директор вже намагався прибрати через суд, але програв його в березні. Тепер «скорочений» подає позов на відновлення: при скороченні штатів зазвичай пропонують іншу посаду на цьому ж підприємстві, а тут і натяку не зробили, хоча по півтори ставки деякі працівники інтернату мають. Натяк був медсестрі, дружині завідуючого господарством, яка працює в інтернаті багато років: категорія-де у неї не та, що потрібна…
Втім, це тема для іншої публікації.
Тетяна НЕПОМНЯЩА.