пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Пожовклий від часу зошит у клітинку. Тремтячою старечою рукою виведено заголовок «Заповіт». І далі лише чотири рядки: «Коли помру, коли скончаюсь, Ви на цвинтар прийдіть І в узголів’я могили На пам’ять троянду посадіть». Цьому заповіту скоро 20 років виповниться.
Голова родини Марк Олексійович Маркуш залишив його сімом своїм дітям. Батькові перевалило вже за 90, коли він помер, взимку 1991 року поховали його на Новогродському (Таїровському) кладовищі. Мати, Надія Едуардівна (хоч і була молодшою за чоловіка на десять років, а відчувала, видно, близьку кончину — померла через рік), попросила кладовищенське начальство залишити їй місце поруч, на заяві накладено резолюцію: «Зарезервувати, не порушуючи». Тільки без порушень у нас, у світі живих, рідко коли обходиться.
Між братами та сестрами Маркуш розкол стався ще за живих батьків. Більшості членів родини не подобався спосіб життя двох братів, а ті не хотіли визнавати жодних претензій. Але це обставини особисті і в даному випадку стосунку до справи не мають.
Основа конфлікту ось у чому. Восени 2002 року померла теща одного з «відколотих» молодших братів. Віктор Маркович Маркуш зніс первісні простенькі пам’ятники батькові та матері, «підселив» впритул («підпоховав») матір своєї дружини, оформивши це як одну могилу солідним надгробком, що добре видно на фотографіях.
Інші п’ятеро дітей
М. А. і Н. Е. Маркуш дізналися про це у 2003 році. Усі вони — люди вже похилого віку, взимку на кладовище їм ходити важко, тож тільки навесні виявилося самоправство.
Стали з’ясовувати стосунки. Як напише пізніше обурений подіями старший брат Валентин Маркович у своїх заявах від імені всієї рідні (посилаючи їх до всіляких інстанцій, починаючи від місцевого кладовищенського начальства і закінчуючи Секретаріатом Президента та Верховною Радою), Віктор над ним посмявся: «Я купив усіх на кладовищі; як зробив, так і буде; можеш тільки плакатися в жилетку». Сам Віктор на судові засідання не ходить, за нього це робить представник за довіреністю. А суди у простій, здавалося б, справі тривають кілька років.
Існує інструкція щодо поховання 1991 року, згідно з якою підпоховати на огородженій території можна лише у винятковому випадку і тільки близького родича. Теща Віктора Маркуша не була родичкою ні подружжю Маркуш, ні їхнім дітям. Крім того, при похованні спецпідприємство комунально-побутового обслуговування, яке дає дозвіл на цю справу, повинно було вимагати заяву не просто від родича, а від людини, на яку зареєстрована могила.
Свідоцтво про смерть батька отримала донька Ніна, свідоцтво про смерть матері (бабусі) — онука Анна. У заяві ж турботливого зятя Віктора від 6 жовтня 2002 року свідоцтво батька подано під іншим номером і навіть дата смерті вказана неправильно (видано документ нібито 16 січня 1991 року, а помер-то Марк Олексійович 18 січня…), згадки про свідоцтво на матір взагалі немає. Це явні порушення. Це підробка, якщо хочете. Не будемо вже обговорювати моральний бік питання (не знати день смерті батьків — це як?)
Стали доводити старші брати та сестри, що мали дозвіл на резервування місця у встановленій ними огорожі… А з міського управління житлово-комунального господарства їм відповідають: «Повторно прошу надати документи, що підтверджують це… Одночасно повідомляю, що після пожежі на Новогродському кладовищі частина книг обліку поховань знищена, в тому числі і книги за 1991 та 1992 роки». Так що на кого зареєстровано родинну могилу, дізнатися нібито ніяк не можна.
Коли стали з пожежею, що сталася 8 лютого 1998 року, розбиратися детально (багато сил і часу це вимагає), з’ясувалося, що в акті пожежників від 9 лютого того ж року згадки про знищення книг обліку немає. Це 13 листопада 2006 року працівники підприємства свій акт склали — «з’їв», мовляв, пожежа журнали якраз за потрібні 1991 та 1992 роки.
У грудні 2006 року Малиновський районний суд все ж виніс постанову на користь родини: «Визнати дії КП «Спеціалізоване підприємство комунально-побутового обслуговування» неправомірними щодо підпоховання в родинну могилу… Зобов’язати перепоховати останки чужої людини в інше місце…».
Але його ніхто не думав виконувати! Спочатку, правда, у встановлений термін (протягом 20 днів після оголошення постанови) апеляція не надійшла, але потім директор спецпідприємства продовжив терміни подання скарги і направив заяву до апеляційного суду Одеської області. Який скаргу задовольнив: не так-то справа розглядалася, це прерогатива не адміністративного судочинства, а загальної юрисдикції. Висновок: рішення Малиновського райсуду скасувати, а справу припинити.
Став Валентин Маркович домагатися, щоб відновили судові розгляди. Тепер вже до своїх вимог перепоховати останки чужої людини він додає: «Стягнути з відповідача витрати з оплати держмита, а також витрати з надання мені правової допомоги за квитанціями».
Невідомо, що вийде з його мук. У будь-якому разі, красивої картини з трояндами (за заповітом батька) не вимальовується. Останнє його клопотання до суду Приморського району (квітневе 2008 року) написано вже на крику: «На якій підставі відповідачі нав’язують мені в родичі абсолютно незнайомих чужих людей? Хто дав право розпоряджатися нашою сімейною власністю? Викличте відповідачів до суду, хочу подивитися в їхні безсоромні очі…».
І хіба він не правий у своєму гніві? Засідання призначено на середину липня 2008 року.
Тетяна НЕПОМНЯЩА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса