Шановна редакціє, я — давній передплатник вашої газети. Вирішив поділитися і проблемами своїми, і радістю. Може, мій досвід комусь знадобиться в житті. І, зіткнувшись з бездушністю чиновників, як це сталося зі мною і стало великою моєю проблемою, він не опустить руки. Буде боротися за правду. Тому, що я на власному досвіді переконався: не всі чиновники — люди без серця. І це тішить.
Але почну спочатку. Тридцять дев’ять років я віддав роботі в ливарному цеху судноремонтного заводу № 2. У 1982 році пішов на пенсію, яка становила 142 рублі. Але роботу не залишив — до 1989 року трудився на своїй «ливарці». Оскільки ливарний цех вважається гарячим виробництвом, то й трудовий стаж обчислюється один до двох, тобто мій стаж склав (разом зі службою в армії) понад вісімдесят років (це без урахування роботи в колгоспі та двірником у школі № 80).
Коли я звільнявся з СРЗ, то виявив помилки в записах у трудовій книжці. Я, звичайно, звернувся до відділу кадрів з проханням внести відповідні зміни. Річ у тім, що моя професія була вказана неправильно, і виходило, що до гарячого цеху я ніби не маю стосунку. Однак новий начальник відділу кадрів прохання моє не задовольнив.
Переглянувши мою трудову книжку, він безапеляційно заявив: «Жодних виправлень я вносити не буду. У твоїй трудовій книжці і так вже є три печатки на написі «виправленому вірити»… Якщо таку книжку людям показати, нас же засміють, скажуть, що у відділі кадрів працюють ідіоти»…
Загалом, умовив він мене: я не став наполягати на виправленні.
І дуже пошкодував, що злякався, коли у 1994 році отримав пенсію в розмірі… шістдесят шість гривень. Це був шок. Звернувся за консультацією до юристів. І мене просвітили: якщо зможу роздобути на підприємстві платіжні відомості, за якими отримував заробітну плату, можна домогтися перерахунку пенсії в бік збільшення. Окрилений надією, я з’явився на рідний завод, але адміністрація тільки руками розвела: мовляв, нічим не можемо допомогти — документи зникли… І я повірив! Просто тоді і припустити не міг, що люди здатні поставитися настільки черство до долі людини, яка в їхнє ж підприємство все своє життя вклала.
Однак майже через десять років, у 2005 році, я дізнався, що заводська документація знаходиться в цілості й збереженні. Я від образи ледь не плакав: як могли керівники заводу так мерзенно брехати ветерану?! Невже ми потрібні лише поки здорові і працюємо, а постаріли — і все, ми вже сміття, людські відходи, яким і брехати не гріх?
Поїхав я на завод — образа пече неймовірно. Ну, і не втримався, каюся, нахамив заводській адміністрації. І вона, адміністрація, в боргу не залишилася — «платіжки» мені не видали.
Довелося звертатися із заявою до прокуратури на водному транспорті. Там до мене поставилися як до людини. Затребували необхідні документи з СРЗ і передали мені. Для суду. Я дуже вдячний прокурору Київського району Одеси старшому раднику юстиції Олександру Василенку та помічнику прокурора юристу третього класу Гарегину Шахназарову за чуйність і розуміння проблем пенсіонера, за величезну підтримку в судовому процесі з перерахунку пенсії. Суд ще не закінчено. Але завдяки працівникам прокуратури я знову відчув себе людиною, повноправним громадянином своєї держави. Це, повірте, дорого коштує.
Дмитро ВОДОЛОГІН.
Ветеран праці, почесний працівник морського флоту СРСР.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











