Піти, щоб навіки залишитися

Цього року відзначено дві великі втрати для вокального мистецтва. Пішов великий тенор ХХ століття Лучано Паваротті. І ось сумна звістка, яка прийшла з Москви: не стало ще однієї великої співачки століття — Зари Долуханової. Вона була на концертній естраді минулого століття тим, кем на оперній сцені — Марія Каллас.
ДОЛУХАНОВА народилася в Москві. Починала осягнення музики з гри на фортепіано, потім на скрипці, поки В. М. Біляєва-Тарасевич не розгледіла її вокальне обдарування. Педагог розвинула голос Зари (визначивши його як мецо-сопрано), прищепила смак і широту творчих інтересів. Не завершивши навчання, співачка, що вийшла заміж, переїжджає до Єревана, вступає до оперного театру, де дебютує в 1939 році в «Царській нареченій» (деякі автори стверджують, що її перша героїня — Сабурова, інші, що — Дуняша). За решту довоєнних років Долуханова виконала десять партій, зокрема Поліну, Ольгу, Сузукі, Зібеля, Емілію («Отелло»), але вона назавжди залишає оперний театр, повертається до Москви і стає солісткою Всесоюзного радіо.
Меломанам, закоханим у рідкісної краси голос співачки, важко було прийняти її рішення — більше не співати на оперній сцені. Сама співачка пояснювала це так: «У театрі багато що обмежувало мене. Повільне оновлення репертуару. Залежність від диригента, режисера, партнерів. Часом мені не подобалася концепція постановки, її музична інтерпретація. Словом, в опері мені було тісно, я відчувала, що не можу висловити свою індивідуальність. На радіо виступала майже щодня, весь час оновлювала програми, співала романси, народні пісні, нарешті, арії з опер. Мені доводилося брати участь у виконанні кантат, ораторій, у постановках опер на радіо. Таке творче життя мені ближче».
Долуханову помітила і благословила видатна камерна співачка Зоя Лодій: «Моя безмежно дорога Заро! Яким втішенням для мене є те, що Ви несете в життя те, чому я віддала свою творчість. Як радісно мені знати, що наше прекрасне мистецтво зберігається у Ваших чистих руках і мудрому серці — у Вашому дивовижному таланті».
Світову кар’єру до Долуханової робили лише ті співаки, хто присвячував себе опері (і лише сумісництвом камерній музиці). Вона ж створила в камерній музиці свій світ, в якому оселилися Бах і Гендель, Перголезі і Страделла, Скарлатті і Джордані, Шуберт і Шуман, Ліст і Ріхард Штраус, Вольф і Малер, Брамс і Дебюссі, Мусоргський і Россіні, Чайковський і десятки, якщо не сотні, інших «гарних і різних» класиків вітчизняної та світової культури. Вона чуйно чула сучасність. В її обширному репертуарі Прокоф’єв і Шостакович, Шапорін і М’ясковський, Арутюнян і Долуханян, Кабалевський і Хачатурян, Щедрін і Тарівердієв, Мінков і Гаврилін (список можна продовжувати і продовжувати). Видатна просвітителька Долуханова відкривала сотням тисяч, якщо не мільйонам слухачів невідомі їм музичні світи, отримуючи світове визнання.
Вона тонкий стиліст, людина найвищого смаку, при цьому повністю позбавлена зашореності та снобізму: їй подобалися Гурченко, Пугачова, Кобзон, Кіркоров…
Невтомний трудівник, Долуханова виконала за чотири з половиною десятиліття творчої діяльності понад дві тисячі (!) творів. Факт майже безприкладний в історії світової музичної культури. (При цьому у неї була сім’я, що потребувала турботи — два сини, три онуки, потім правнуки).
Вона знала і офіційне визнання — перша премія Міжнародного конкурсу вокалістів у Будапешті, Сталінська і Ленінська премії, звання народної артистки Вірменії, Росії, Радянського Союзу, орден «За заслуги перед Вітчизною», вручений їй Путіним.
Вона гастролювала більш ніж у тридцяти країнах з незмінним успіхом. Музичний оглядач чиказької газети назвав її «великою співачкою». Л. Біанколлі: «Що за тріумф: здавалося, що повернулося золоте століття співу». «Її вітали, кричачи, сміючись від радості. Зал не міг насититися» (Франція). «Долуханова викликала загальний ентузіазм публіки і критики, одностайно поставивши її в перший ряд співачок світового значення» (Ж. Леон).
Подібних відгуків чимало. Але вони не запаморочили співачці голову. Одного разу її запитали, чи слухала вона Каллас. Долуханова відповіла ствердно, додавши, що «це було божественне виконання». «Ви сказали про це Марії?». «Ні, я не наважилася до неї підійти».
Цих співачок, між іншим, зближує прагнення вийти за рамки амплуа. Марія освоювала репертуар мецо-сопрано, Зара — сопрано. Долуханова співала арії Норми, Аїди, Тоски, Манон Леско, Чіо-Чіо-сан, Лауреетти. Все було художньо переконливо, а остання арія виконувалася, не побоюся цих відповідальних слів, просто геніально (Долуханова сама визнала це виконання вдачею, що дорого коштує, коли людина гранично вимоглива до себе…).
Повертаючись з тріумфальних гастролей, Долуханова продовжувала гастролювати містами та селами тоді великої країни, в кожному концерті віддаючи слухачам усе, ніби це найбільша естрада світу…
ОДНОГО РАЗУ Я ОПУБЛІКУВАВ у «Вечірній Одесі» матеріал про виступ співачки в Одесі. Невдовзі отримав від неї листа з теплою подякою. Вона, зокрема, писала: «Вам, як не багатьом, вдалося відчути і в стислій формі газетного матеріалу висловити зміст мого мистецтва». Це був незабутній королівський подарунок… Зберігаю його як реліквію.
Остання зустріч на її останньому концерті в нашій філармонії. Співачка незадоволена собою і безжально (це рідкість) говорить про це: вона надмірно вимоглива до себе — концерт був добрим, що можуть засвідчити сотні присутніх.
У 64 роки Долуханова залишає концертну естраду. З 1972 року на три з половиною десятиліття, відпущених долею, Зара Олександрівна пов’язує свою долю з інститутом імені Гнєсіних (нині — Російська академія музики). Але це вже інше життя, інша історія… Вона викладала до останніх днів, даючи на дев’яностому (!) році уроки вже вдома.
Минуть десятиліття після прощання з публікою. Я напишу їй листа, якому не судилося потрапити до адресата. Він точно відображає моє ставлення до Долуханової, тому відтворюю його.
«Дорога Заро Олександрівно! Дивлюся-слухаю (і вже не вперше) телефільм про Вас. Це щастя — бути Вашим сучасником і не розминутися з Вашим мистецтвом. Про звучання Вашого голосу, напевно, не можна говорити, тому що будь-які слова здаються блідими, негідними його. У Вашому співі сама душа музики, а хіба вона підвладна словам?
Карина і Рузана (племінниці, діти П. Лісіціана і сестри Зари Олександрівни Дагмари — В. М.) назвали Вас райською пташкою. Це вірно, але, на мою думку, необхідне уточнення: завдяки Вам ми ж дізналися, що таке… райська пташка.
Чарівність Ваших концертів окриляла і окриляє сьогодні. Близько чверті століття тому слухав Вас у концертному залі востаннє, але здається, що це було зовсім недавно, — в вдячній пам’яті живе щастя дотику до того, що, не боячись гріха впасти в перебільшення, хочеться назвати дивом.
Ми, Ваші шанувальники, і тоді знали, що перед нами Явище, але масштаби його усвідомлювалися лише з часом (шанування Вашого таланту сприяло тому, що ми, Ваші шанувальники, і сьогодні пов’язані між собою духовною єдністю). Час працював не на забуття, він допомагав осмислити феномен Долуханової. Звичайно, у кожного з нас своя Долуханова, але у всіх з Вами пов’язані радість і світло.
Не тільки саме спів, вокал (а, наприклад, фрагмент з «Сестри Анжеліки» — досконалість), але й весь образ елегантної Жінки — струнка фігура, бездоганного смаку сукні, унікальні аксесуари, царствена пластика, загадковий, чарівний погляд і найрідкісніша органіка брали нас у добровільний полон. І не тільки брали, але й беруть — чого вартий Ваш жест рукою після фінального дуету ювілейного вечора! У ньому благородство простоти та інтелігентності.
Як ми заздрили Володі Хвостіну, який не тільки акомпанував Вам, але був поруч, міг доторкнутися до Вашої руки, надавати Вам послуги, міг чути Ваш голос не тільки в співі… Ми боялися підійти до Вас зі словами подяки, побоюючись розчарувати невмінням висловити власні відчуття, вдячність за щастя доторкнутися до Вашого мистецтва. Боялися, але кілька разів підходили, зокрема, на останньому концерті, коли Ви були незадоволені собою, а ми не могли з Вами погодитися: сонце завжди залишається сонцем…
Природа щедро обдарувала Вас і …нас, які мали можливість бачити і чути це одкровення, цей «чудовий дар природи вічної». Але свій воістину Божий дар Ви огранували великою працею, за що Вам низький уклін.
З дитинства люблю оперу, незважаючи на її відому архаїчність, на жаль, поширені штампи. В юності шкодував, як і багато інших, що Ви розлучилися з оперою (записи «Попелюшки» та «Італійки в Алжирі», наприклад, підтверджують, що Ваше місце ніким не було і пізніше зайняте — вакансія назавжди залишилася вакансією). Тереза Берганса і Чечилія Бартолі розвинули те, що могли б зробити Ви. Але, якщо Бартолі все-таки трохи нагадує механічний інструмент, то у Вас завжди биття серця, яке незмінно викликає відповідне биття слухацьких сердець. На щастя, пішовши з оперної сцени, Ви не пішли з Опери: чудово співали оперні фрагменти у своїх концертах.
А Ваші камерні програми завжди були близькі до досконалості, полонили чистотою помислів, у них саме життя з його радощами і печалями.
Бах, Белліні і багато іншого у Вас прекрасні, але Ви відкривали для нас нове, несподіване — Мінкова і Гавриліна, наприклад, тому що чуйно чуєте час. Ваше звернення до камерного виконавства стало проривом у світовому вокальному мистецтві.
…Не міг без болю слухати у фільмі фрагменти Вашого щоденника про байдужу публіку, з якою Вам доводилося стикатися. Боляче за Вас. Боляче за знедолених, які не зуміли зрозуміти, з ким їх звела доля: цих людей обікрало негідне життя.
Колись насмілився написати про Вас у нашій газеті «Вечірня Одеса». Пізніше отримав Ваші дорогі рядки подяки. Що значать вони для мене, передати не можу… Можливо, в них є перебільшення доброго, вдячного чоловіка, але мої слова не залишили Вас байдужою. Як я радий, що до Вас повернулася хоч частинка того тепла, яким Ви дарували людей… Ваше мистецтво підкорює чистотою. Слухаючи звучання Вашого голосу, розумієш, що тільки світла людина може пробуджувати в людях найкраще.
Зберігаю Ваші записи на «золотій полиці» своєї багатотисячної колекції. А головне — в душі. Ваш голос завжди зі мною, як голоси Гмирі, Каллас. Вони проникли в глибини серця і залишаться там назавжди. Завдяки Вам набули сокровенного змісту багато понять, зокрема, «серцебиття таланту», «свято, яке завжди з собою». І за це СПА-СИ-БІ… Передав Вам через
Г. В. Олейниченка свою книгу про Одеський оперний театр. Ви її отримали — прибув Ваш лист з дуже лестними для мене словами про цю книгу, яку писав довго і чесно. Я вдячний Вам за відгук. Звичайно, в ньому оцінка завищена доброзичливістю Вашого серця. Не обманюючись, я, тим не менш, щасливий».
Ось фрагмент її ніколи не публікованого листа: «Дорогий Валентине Семеновичу!
Отримала Вашу розкішну книгу, яка доставила мені масу задоволень: близьким змістом, виразністю, простотою викладу та неповторною своєрідністю мови. Щоб створити таку чудову книгу, потрібно бути надзвичайно талановитою людиною, за що я Вам вдячна…».
Сумно, що вона не прочитала мою відповідь.
…Днями її поховали на Вірменському кладовищі Москви.
Велика Долуханова пішла, але не в небуття — у вічність.
Валентин МАКСИМЕНКО.

Пам’яті Громадянина нашого міста

13 грудня ц. р. виповнилося 9 років, як пішов з життя Саша Салик, полковник, народний артист України, професор Одеської державної консерваторії, лауреат всесоюзних та міжнародних конкурсів, начальник військово-оркестрової служби Червонопрапорного Одеського військового округу, творець і керівник муніципального духового оркестру Одеси.
Олександр Якович Салик народився 21 листопада 1936 року в сім’ї військового диригента. Військово-музичну кар’єру маестро розпочав в 11 років, коли спільно зі старшим братом Льонею (13 років), вже вихованцем військового оркестру, покинув батьківський дім у Євпаторії і, прибувши до Ростова, знову ж таки спільно зі старшим братом Льонею, вступив до військово-музичної школи, яку брати Салики успішно закінчили по класу кларнета.
Майже півстоліття прослужив Олександр Якович у Збройних Силах, забезпечуючи їх боєготовність усією міццю свого таланту. Після звільнення за хворобою з військової служби А. Я. Салик створює і керує муніципальним духовим оркестром міста-героя, є професором консерваторії та творцем студентського духового оркестру.
Талант і майстерність А. Я. Салика відзначалися не тільки в нашій країні, але й за її межами. У 1990 році А. Я. Салик отримав особисте запрошення королеви Нідерландів Беатрікс здійснити 2-місячне турне країною з оркестром штабу КОдВО, з яким Олександр Якович брав участь у міжнародному фестивалі військових духових оркестрів у м. Бреда (Нідерланди).
За особистою ініціативою шефствував над Одеським прикордонним загоном. За його безпосередньої участі в загоні було створено та забезпечено всім необхідним штатний військовий оркестр. Регулярно організовував виступи перед особовим складом загону провідних артистів та творчих колективів м. Одеси.
В рамках газетної замітки неможливо окреслити навіть контури того брили-людинини, якою був Олександр Якович Салик, наш незабутній Саша Салик. Як зазначалося в некролозі, розміщеному в «Вечірній Одесі» 17 грудня 1998 року: «…в нашій пам’яті назавжди залишиться відчуття високої майстерності, художньої досконалості, які породжували виступи диригента від Бога, чудового нашого сучасника і співвітчизника Олександра Яковича Салика». Людські та педагогічні якості Саші Салика — це окрема тема. Запитайте відомих в Одесі людей (А. Бойко,
А. Дуду та ін.) і зовсім невідомих, які знали Салика, що в їхній долі означає Саша Салик. Думаю, що десятки, якщо не сотні, людей, не змовляючись, дадуть відповідь: багато, дуже багато.
Напевно, не випадково, що саме в Одесі жили і створювали її новітню історію і Б. Ф. Дерев’янко, і А. Я. Салик, гідні громадяни найпрекраснішого міста на світі.
В. ЄЛЮТІН.
Полковник у відставці.