з пошти «БП»
Що то було?
Що то було, ми не зовсім з переляку зрозуміли. Всіх нас, претендентів на медаль, зібрали в районній школі. І сказали: «Дуже вже вас багато на такий маленький північний район. Треба перевірити ваші знання». І влаштували нам екзамен.
Строга комісія з 5 чоловік вмостилась за стіл, а нас розсадили так, щоб поруч сиділи учні з різних шкіл. Зачитали нам переказ зі збірника державної підсумкової атестації 2 рази, і почали ми писати. Чотири години писали. Та ще й творче завдання виконували. Тільки чіткі кроки інспектора відділу освіти іноді відволікали від роботи, вона схилялася над деякими учнями і робила спробу щось підказати, мовляв, знайте мою добрість.
Що ж воно було? Чому на нашу долю випало два рази здавати екзамен? Хіба не можна було зробити це в кінці року? Хіба в цьому році нам не вистачить випробувань? Хіба це законно? А тепер ще треба думати, яку ж оцінку виставить вчитель у школі. Адже вчитель несе відповідальність за нас. Якщо оцінка за цей «екзамен» не зійдеться з оцінкою за семестр? А нам же ще півроку вчитись, можливо, ми б ще чогось навчились, якби цей екзамен провели пізніше.
Знаю, дехто скаже: «Що, дівчинко, не витримуєш контролю?» Витримую… Медаль для мене не є основним досягненням. Навіть на престижних факультетах, і на тому, що я обрала, медаль не береться до уваги. Але хотілося б визнання моєї праці, я так старалася всі роки! Скажіть: чому саме на нашу долю випало таке «щастя»? Чи правомірне воно?
Школу і район не називаю. Соромно… І боюся помсти… Мабуть, обласний відділ освіти поцікавиться і визначить сам наш віддалений район…
Ольга.
«В каждой строчке заморочки»
Хочеться сказати слова подяки журналістам, ведучим рубрику «Білий парус». Я — вчитель, і мені важливо виховати думаючого і читаючого учня, який виховувався б на конкретних прикладах. Такі приклади ми черпаємо якраз з рубрики «Білий парус»: цікаві статті обговорюємо на класних годинах, а, щоб до нас підключалися хлопці з інших класів, вивішуємо для читання газетні замітки у своєму класному куточку.
Найбільший інтерес у цьому шкільному році викликала стаття «Терорист з 9-А» та інформація про роботу МАН (до речі, мої учні Гусак Вікторія та Рудичев Денис цього року зайняли в МАНі по Малиновському району III місце).
Я багато років працюю в школі вчителем російської мови та літератури і збираю у свій заповітний блокнот авторські «шедеври» з творів та переказів своїх учнів. Хлопці про це знають і з нетерпінням чекають кожного разу аналізу творчих робіт, щоб почути щось цікаве. У своїй шкільній газеті для таких ляпів ми навіть відвели рубрику «В каждой строчке заморочки». Нехай хлопці не тільки сміються, але й вчаться попереджати у своїх творах подібні помилки.
Пропоную для «Білого паруса» витяги з творів своїх учнів.
Н. В. Гоголь «Тарас Бульба»
— Тарас зі своїми синами був як натовп запорожців, готовий напасти в будь-яку хвилину.
* * *
Дорогою додому Тарас зустрів небагато українців.
* * *
— Тарас Бульба не думав про свою болісну смерть.
* * *
— У нього на голові були вуса і чуб міцної статури.
* * *
— Мені дуже подобаються звички Тараса Бульби, які йому дав Н. В. Гоголь.
* * *
— Центральне місце Тараса Бульби там, де він вбиває свого сина Андрія. Там він проявляє злість, жалість, силу і красномовство.
* * *
— Тарас Бульба любив постійно одягати шаровари.
* * *
— Коли Тараса прив’язали до стовпа, він радів за своїх козаків і підказував їм, куди бігти з висоти.
* * *
— Тарас Бульба думав не про багаття, на якому його хотіли підсмажити, а про козаків.
* * *
— Коли його спалювали, жодна волосина на його обличчі не здригнулася.
* * *
— Його стратили, прив’язавши високо до згорілого дерева.
Лариса Олександрівна МАТИЄВИЧ.
Вчитель школи № 60.
Ми вилітаємо з рідного гнізда…
Шановний «Білий парус»! Я, звичайно, не могла не відгукнутися на твою пропозицію «стати юнкором». Хоча б тому, що кілька разів друкувалася на твоїй сторінці… Шкільні турботи заповнюють весь вільний час, тому писати стала рідше. Твоє звернення викликало в мені величезне бажання знову повернутися до проби пера. Захотілося написати про школу, з якою, на жаль, скоро доведеться розлучитися. Писала під настрій.
Вчителі нам кажуть: «Школа — це ваш другий дім».
Роки, проведені в школі, стають важливим етапом нашого життя, адже за час навчання змінюються наші переконання і погляди, формується характер.
Я ніколи не забуду перше вересня десятирічної давності, коли вперше увійшла до школи. День був ясний, теплий і дуже святковий. Перша вчителька і перші однокласники відразу увійшли в моє дитяче життя як давно знайомі і бажані. Зараз при думці про те, що через деякий час, закінчивши школу, ми розлетимося в різні сторони, мені стає сумно. Адже в шкільні роки зі мною відбувалося стільки різного: вірна подруга, улюблена вчителька, перший хлопчик, на якому надовго зупинявся мій погляд…
Випускники схожі на підрослих пташенят: коли зміцніли крила, вони вилітають з рідного гнізда.
Нам би тільки не разучитися літати у своїх мріях і прагненнях.
Катерина ЖЕЛЕЗОВА.
Одинадцятикласниця СШ № 20.
тусовка
Скромна сукня з «Егоїста»
Минулої осені моя старша сестра виходила заміж. Це дуже клопітка справа, особливо для мами, яка була головною у всіх приготуваннях. Коли ці самі приготування завершилися, мама звернула погляди на мене: теж адже в щось одягнути треба. Ми вирішили походити по магазинах і купити відразу наряд на весілля і на випускний вечір, який мені належить пережити в червні. Мама запевнила, що грошей у цьому випадку не пошкодує, тільки мені треба вибрати щось таке, щоб було до душі. «Не сукня повинна бути красивою, а ти в цій сукні», — сказала вона.
І ось зайшли ми в магазин «Егоїст», що на Катерининській. Ну, назва магазину говорить сама за себе. Собі, коханій, значить, не відмовлю ні в чому. Людей у магазині не було. Товар — як на долоні.
Побачила я миленьку простеньку суконьку в горошок — щось на кшталт того, яке було на Людмилі Гурченко в «Карнавальній ночі». Я відразу відчула, що це моя річ. А вже як одягла — суконька лягла, ніби на мене її шили.
Мама, бачачи мої сяючі очі, нічого питати не стала.
Повернулася до продавчині: «Скільки?» «Дев’ятсот», — відповіла та. Мама зітхнула, але стала витягувати з сумки тисячу гривень, залишену знову ж таки на весілля, «про всяк випадок». Коли вона простягнула гроші, дівчина зніяковіла: «Вибачте, дев’ятсот доларів, але можна в еквіваленті».
Які вже тут «еквіваленти»! Бігли ми з цього магазину. З весіллям якось обійшлося. Але попереду випускний вечір. Сукню треба підшукувати.
АЛІНА.
проба пера
Йде дитинство
Ні, нікуди не подітися —
Йде моє дитинство.
А мені б ще рости і рости,
А мені б набратися мудрості,
Щоб вибратися зі стану тривожного,
Знайти відповіді на питання складні:
Як у суспільстві себе вести,
Де вимагається нісенітницю нести?
Як грати, посміхаючись, роль,
Приховуючи внутрішній біль?
Минуле дитинство шкодуючи,
Боюся, що не подорослішаю.
Діана ПЕТРОВА.
Дев’ятикласниця
СШ № 38.
Невиховані діти
Ми живемо на вул. Ковалевського, 23. Навколо нас останнім часом виросло багато новобудов. І ось підлітки з сусідніх будинків облюбували наш перший під’їзд для своїх тусовок — вони знають код дверей.
Вісім-десять хлопців років по 14-15 кожен день збираються на другому поверсі. Те, що голосно розмовляють, регочуть, курять, — це півбіди. Біда в тому, що на перший поверх спускаються малу нужду справити. Лінь їм додому збігати, з друзями розлучатися не хочеться. Вигнати або навіть просто зробити їм зауваження мешканці бояться — дивляться недобро, ножиком граються. На першому поверсі живе у нас одна бабуся-чистюля, так вона втомилася прибирати за хуліганами.
Зрозуміло, що ці підлітки газет не читають. Але сім’ї у них благополучні. Може, батьки проаналізують, де їхні чада пасуться вечорами, та проведуть виховну бесіду? Може, бабусі-дідусі розпитають, чи не їхні онуки настрій людям у сусідньому будинку псують? Хамовитих дітей адже клянуть мешканці кожен день.
Тетяна ВОЛОДИМИРСЬКА.











