Нововведення у десятій школі
У директора спеціалізованої школи № 10 з поглибленим вивченням французької мови, що знаходиться на вул. 10 Квітня, 22, В. І. Шелакіна цього року два ювілеї: 30-річчя його педагогічної діяльності та 25-річчя директорства. Володимир Ілліч вважається одним із найсильніших керівників у місті. Тому було дещо дивно, що батьки заходилися прийти до редакції зі скаргою на нього.
Неодобрення викликало нововведення: пластикова картка, яка дозволяє ввійти до навчального закладу. Без неї вхід заборонений.
РОЗМОВИ про такий документ велися ще з початку навчального року, батьки заплатили за її виготовлення 25 гривень. Картка проста: назва школи, прізвище та ім’я учня, рік його народження, печатка та підпис директора. А ось на звороті — реклама якоїсь фірми (з електронною адресою) з «інтелектуалізації будівель, котеджів та квартир», «автоматизації виробництва», «контролю доступу та обліку робочого часу» та іншого. Одна мама говорила: «Можна вважати, що це маленький паспорт мого сина. Але якби в мене в паспорті була реклама, скажімо, МакДональдса, я б заперечувала». Батьки висловили припущення, що є якась взаємовигідна домовленість між керівниками фірми та школи, а необхідності введення цього документа якраз немає, учні його губитимуть, доведеться платити за новий.
В. І. Шелакін здивувався такому повороту справи.
— Минулого року я був на міжнародній виставці навчальних закладів у Києві, — сказав Володимир Ілліч, — там відвідав школи, де ввели подібну систему контролю. У нашій школі 820 учнів. Було б зручно знати, в який час учень перебував на робочому місці. Фіксуються запізнення. Попереджаються виходи з останніх уроків. У нас зникнуть проблеми з відвідуваністю.
Не треба хвилюватися, що вранці створиться штовханина біля турнікета. Початкова школа має свій вхід (до речі, проводив сьогодні в початкових класах тренінг, малюкам подобається), старшокласники йдуть двома потоками: чоловік 300 на нульовий урок до 8.00 і стільки ж — на перший до 8.50.
Важливий момент — дорослі не зможуть пройти на територію школи. Батьки, як правило, приходять за дітьми, телефонують на мобільний класному керівнику. А ось минулого року був неприємний випадок, коли проник у школу чоловік з явно брудними намірами. Все обійшлося того разу благополучно, але де гарантія, що й іншого разу обійдеться?
На рекламу, чесно кажучи, уваги не звернув. Яка ж це реклама, якщо в кращому випадку я можу показати її тільки сусідові? Картка ж перебуває в особистому користуванні.
Хочу найближчим часом відеоспостереження у спортивному залі встановити. У дітей після фізкультури часто бувають синці та шишки, а спробуй встановити точно, сама дитина винна чи вчитель недогледів. Тож справу вважаю перспективною. Освіта має бути цивілізованою, в тому числі й у галузі охорони життя та здоров’я дітей.
Так, батьки згадували і про відеокамеру. У тій картці-«рекламі» останнім пунктом значиться «інтелектуальне відеоспостереження». Втім, нововведенням зацікавилися й інші навчальні заклади — гімназія № 7, приватна школа «Майбуття»… В. І. Шелакін сказав, що районний відділ освіти має намір провести на базі десятої школи семінар з експерименту — після того, як його тут «обкатають». Поживемо — побачимо, чи приживеться.
Тетяна НІКОЛАЄВА.

Як написати казку
Як написати казку? Питання складне. Потрібно мати, звичайно, папір, ручку, а найголовніше, ідею. Ідея казки — це те, про що в ній розповідається.
Казку у віршованій формі написати складніше. У ній, окрім ідеї, потрібно знати, як звучатиме рима.
Ваша казка обов’язково має бути з художніми елементами. Є такий елемент, як порівняння. Порівняння — це коли хтось або щось порівнюється з чимось добрим або з чимось поганим. Коли ви читаєте казку, то бачите, що автор порівнює героя з чимось добрим або з чимось поганим. Для чого? Для того, щоб казка виглядала красивішою та цікавішою.
Ще в казках буває, що неживий предмет здійснює людські дії, відчуває людські почуття. Візьмемо того ж Тараса Шевченка:
«Тече вода з-під явора
   яром на долину.
Пишається над водою
   червона калина…»
Тут Шевченко використав слово «пишається», щоб рима вийшла, і зробив так, щоб калина над водою пишалася.
Казку писати начебто й легко, але коли ви почнете її писати, то зрозумієте, як це складно.
Ідея потрібна для того, щоб добре написати казку. Без ідеї нічого не вийде. Щоб писати казку, потрібно ще мати гарний настрій, що допомагає написати її швидше та красивіше. У поганому настрої ніколи не беріться писати казку, бо весь поганий настрій передасться читачеві. Щоб написати добру казку, хоч і маленьку, потрібно вкласти всю свою душу. Тоді й вам буде приємно, і тим, хто її читає. Казка вимагає старанності, зусиль.
Яка казка з героями без діалогів? У казці без діалогу не обійтися. Кожна репліка починається з тире, і коли закінчується і починаються слова автора — теж тире.
Казку допомагає написати навіть погода. Якщо погода тепла, то й казка весела, а якщо холодна, мокра, то може вийти нудна казка, і її ніхто не прочитає.
У казці обов’язково опис дійових осіб. У що вони одягнені, яке в героя обличчя і який характер. За діалогом не завжди можна зрозуміти характер. Якщо в героя є засіб пересування, то про нього теж варто написати, бо читачеві цікава будь-яка деталь.
Раніше вигадували казку на ходу. Вигадали, розповіли дітям, вони — своїм дітям, і так народні казки доходять до нашого часу. У королівствах чи царствах жили казкарів, які вигадували казки і розповідали королю та королеві, і навіть їхнім дітям.
Якщо ви захочете написати казку, тоді прочитайте, що для цього потрібно, і пишіть. Пам’ятайте: писати потрібно в гарному настрої та в тиші.
Ось, наприклад, я написав таку казку:

Казка про курча, яке народилося пізніше всіх
У курки з яєць вилупилися курчата, от тільки одне яйце лежало до зими, і тоді з нього вистрибнуло курча. Його тільки одна мама любила, а брати — ні.
Якось це все курчаті набридло, і воно розповіло мамі, а мама відповіла: «Вони скоро перестануть».
Але вони не переставали.
— Ось піду блукати світом і не буду чути всіх образ, — сказав курча і пішов далеко-далеко. А брати це помітили тільки наступного дня після зникнення. Мама злякалася, тато теж дуже злякався, але він знав одну добру німецьку вівчарку Остіна, яка й допомогла шукати курча. Довго його шукали, а коли настала весна, то пес побіг до сусіднього села. А курча було давно в сусідньому селі і там жило в іншої курочки-мами. Трохи воно там пожило, а потім вирушило в дорогу. А Остін знайшов курочку, в якої жило курча, і вона сказала, куди воно пішло. Курча було на краю села, і пес його там наздогнав.
— Ти чому тут блукаєш, давай повертатися.
— А ти мене можеш відвезти на спині? — запитав курча.
— Звісно, сідай.
Пес взяв його на спину, і вони пішли додому.
З того часу курча ніколи не йшло від мами і брати його ніколи не ображали, а навпаки, слухали про його пригоди.
Женя ГАЛЯС.
Учень першого (п’ятого) класу гімназії № 4.

Хохотун
«Білий парус» сколихнув моє заповітне бажання спробувати себе в літературній творчості. З першого класу складала всякі лічилки, хованки, стрибунки, навіть віршики іноді виходили. Але нікому не показувала, боялася — засміють. А тут раптом таке: «Кожен наш читач може стати юнкором». Тепер я доросла, 10-й клас, подумала і наважилася написати про те, що сталося зі мною насправді. А раптом…
Один з весняно-зимових вихідних (примхи природи) ми з другом Сашею вирішили присвятити веселій прогулянці. Але щось не виходило з веселощами. Подивилися фільм про нещасне юнацьке кохання — сумно, погода зовсім зіпсувалася: низьке сіре небо, туман, слякотно — знову сумно.
Поїхали в Луна-парк, побродили алеями. Звідкись лунав сміх — позаздрили. Чим далі ми йшли, тим ближче і голосніше сміялися. За кілька кроків ми побачили осторонь невелику дерев’яну споруду, звідки лунали ці веселі звуки. Двері були прочинені, і ми зайшли.
Дзеркальна кімната, сміються троє — дві дівчинки років 11-12 і один рудоволосий хлопчик. Ми потрапили до «Кімнати сміху». Але нас вразили не спотворені в дзеркалах відображення людських фігур, а те, як заразливо, віртуозно, на всі голоси — від басовитого до високого — сміявся хлопчик, які гримаси він будував дзеркалам, як пластично, витончено рухався кімнатою, ніби танцював під свій сміх.
Ми вже не звертали уваги на свої спотворені відображення в дзеркалах, ми захоплювалися грою цього рудоволосого. Це він один своїм голосом створював враження цілого сміючогося натовпу, дівчатка тільки допомагали йому. Все це було, як у справжньому театрі, де маленький артист грав багатьох героїв і робив це талановито.
І раптом — тиша, ні звуку. Хлопчик підійшов до нас і галантно вклонився. «Звідки в нього це?» — подумала я. «Вам сподобалося?» — запитав. На його обличчі не залишилося навіть тіні посмішки. Великі сіро-зелені очі дивилися серйозно і напружено, хлопчик став ніби старшим. «Дуже сподобалося. А як тебе звати?» — «Взагалі-то Денис, а прізвисько Хохотун. Я часто приходжу сюди, це моя арена, а тут так багато різних дійових осіб. Я розмовляю з ними, сварюся, танцюю, співаю. Хочу стати артистом цирку, клоуном. Тут я репетирую, коли в кімнаті нікого немає. Це мої однокласниці та постійні глядачі. Вам справді сподобалося? З мене може вийти артист?» — «Звісно, Денисе, ти вже артист. Нам було цікаво дивитися твою виставу, ти зумів прогнати наш сумний настрій. Ти заслужив наші оплески, шкода, що квітів у нас немає, але вони ще будуть у тебе!»
Хохотун посміхнувся на прощання, подарувавши нам щасливу гримасу майбутнього відомого клоуна.
Наташа ДАНИЧЕНКО.

хлопці — про звірят
Мишка Ніка
Я хочу розповісти історію зі свого життя. Щороку я їжджу до бабусі на літні канікули в Росію, м. Волгоград. Одного разу ми ходили по магазинах і зайшли до зоомагазину. Там мені на очі потрапили дуже милі, маленькі, кумедні мишки. Всі вони були, як мініатюрні плямисті далматинці з вухами, як у Чебурашки. Одна з них мені дуже сподобалася, і мені цю мишку купили!
Це була дівчинка, я її назвала Ніка. Коли мої літні канікули добігали кінця, я зібралася назад додому, в Одесу. І тільки тоді я задумалася, як мені перевезти Ніку через кордон? Я посадила мишку в банку і в поїзді сховала банку під подушку. Коли поїзд підходив до українського кордону, я вирішила подивитися, чи все добре. На мій жах я побачила, що мишки в банці немає! Я стала шукати Ніку непомітно, щоб ніхто з сусідів по купе нічого не запідозрив. Все ж довелося зізнатися в зникненні плямистого клубочка і попросити сусідів допомогти в пошуках. Майже всі пасажири кинулися шукати Ніку… І знайшли ми її в чоловічому черевику! Я дуже здивувалася: як могла маленька мишка з верхньої полиці спуститися вниз? Весь вагон над цією пригодою сміявся разом зі мною.
Ніці треба було купити пару. Виявилося, що в Одесі мишей такого виду, як моя — декоративна карликова, — важко було знайти. Але ми з мамою все ж купили Ніці друга — білосніжного, з червоними очицями, на ім’я Тимка.
Минув рік. Мишаче сімейство кожні півтора місяці збільшувалося на 6-7 мишей. Всі — а за рік їх було понад 50!!! — підросли, ми віднесли їх до зоомагазинів. Зараз у нас живуть три мишки: мама і дві дочки. Одна з них, Руда, дуже спритна і нерідко втікає прогулятися кухнею, але сама ж повертається до клітки — їй подобається мишачий теремок у клітці на підлозі.
Купіть собі мишку, друзі, і у вас теж буде весело.
Ілона КОВТУН.

Посміхніться!
З ваших листів
На жаль, нині не спостерігається епідемії грипу, а отже, не буде й карантину в школі.
* * *
Коли захворіла наша класна керівниця, вчителька історії, ми зраділи, але краще б пішла на лікарняний математичка.
* * *
Цієї зими дивишся у вікно і думаєш, що на вулиці березень, і скоро твою душу випустять на канікулярну свободу.
* * *
Відмінникам добре живеться в школі, бо в них немає тягаря невивчених уроків на душі.
* * *
Взагалі про школу залишаються похмурі спогади, це потім, з віком, вони перетворюються на світлі плями життя.
* * *
Закінчивши школу, наші долі розійдуться в різні боки.

проба пера
На поезії Т. Г. Шевченка
Кобзар, бунтівник і співець —
Він написав багато творів,
Його перо і олівець
Малюють шир рідних просторів.
Ми зараз краще живемо
У нас є все, що забажаєш.
Але так гарно, все одно,
Коли хороший твір читаєш.
Ніби потрапляєш ти
На Україну сиву, давню,
читаєш казку стародавню —
там все не так, як звикли ми:
Жахлива панщина, пани,
Неволя, різки, сиротина,
Там плаче бідна дитина,
Немає в чому до школи йти.
Життя тяжке, але прекрасна
Україна наша, зоре ясна!
Марина ФІСУН.
Учениця СШ № 17.