Продовжуємо розповідь про науковий колектив Музею західного та східного мистецтва.
Хай буде пробачено мені пафосний і не надто оригінальний заголовок, але як інакше назвати цих людей? Та ще сьогодні, коли це слово несе в собі, якщо вам буде завгодно, «толкінівський» зміст: протистояння світлих сил натиску темряви. Не будемо про сумне, про неприпустимо затягнуту реставрацію музею, — перейдемо до персоналій…
З 1994 року на чолі ОМЗМ — директор Віктор Нікіфоров, який прийшов до цього музею у п’ятирічному віці з батьками і назавжди, дитячим враженням, запам’ятав величних і жахливих Вартових Ворота — «собаколевів» відділу Сходу. Так само, будучи вже студентом філфаку ОДУ, був вражений серією Гойї «Капрічос» на виставці, прийшовши в групі з викладачем Борисом Олександровичем Шайкевичем. Зауважте: треба, щоб хтось привів. І сьогодні Віктор Сергійович підводить своєрідний підсумок: «Робота з дітьми — те, чим можна пишатися в практиці нашого музею». Окрім суто наукової діяльності, крім звичайної для музеїв екскурсійної практики, справжній коник ОМЗМ — масова педагогічна робота. Ми вже відзначали, що в цьому музеї народилася, по суті, нова спеціальність — «мистецтвознавець-педагог». З діапазоном від дитячого садка до студентської аудиторії.
Щодо наукової спеціалізації самого Віктора Нікіфорова, то, пройшовши обов’язкове колись для всіх працівників музею навчання, причому висококласне, у тодішнього директора ОМЗМ Неллі Луцкевич, «під патронатом» неповторних Олега Соколова та Веніаміна Млинчика, Нікіфоров захопився історією декоративно-ужиткового мистецтва і зробив атрибуції музейного зібрання римського скла та античної кераміки, склавши потім каталог цієї колекції.
…Чоловіча команда в музеї неабияка — нам доводилося розповідати про їхню творчість. Наприклад, про Сергія Ільїна. Легенда музею Олег Соколов жартівливо називав Сергійка в останні роки свого життя «паном головою». Це — коли в 1987 році, одразу під «перебудову», але ще при КДБ, Сергій, разом з художником Ігорем Божком та за активнішої участі журналістів Фелікса Кохріхта та Світлани Чайки, організував Творче об’єднання художників — ТОХ: зрозуміло, художників «крамольних», які не сприймають кондового соцреалізму, і хто ж, як не Олег Аркадійович Соколов, став почесним патріархом ТОХ!
Сергій і на роботу в музей прийшов як молодший друг гнаного офіціозом Соколова, будучи випускником спочатку художнього училища імені Грекова, потім — худграфа. Так закохався в роботу мистецтвознавців, що деякий час перебував при ОМЗМ «нібито в науковому статусі, але без зарплати»; а щойно потрапив до штату, в музеї одразу ж з’явився образ оригінального співробітника: адже що для консерваторії концертуючий педагог, то для музею мистецтвознавець, що пише картини, — таким був Олег Соколов…
Регулярна участь у виставках та персональні експозиції. Своєрідна тематика та манера живопису — в дусі романтичного гротеску, з елементом фентезі. І ще «фірмова фішка» Ільїна-мистецтвознавця: кінознавство, суботньо-недільний кінолекторій при музеї, для чого Сергій невідомо де викопає найрідкісніші відеокасети. Аудиторія кінолекцій — молода і практично позбавлена можливості знайомитися з класикою світового кіно та з новітніми некомерційними напрямками, — якби не Сергій Ільїн. Важливо, що покази він попереджує не звичайним для кіноклубів коротким передмовою, а саме лекцією, живою та емоційною, для молодих мовою молодих.
…Старший науковий співробітник Анатолій Мазнєв за своїм типом — повна протилежність «VIP»-Ільїну. В ОМЗМ з 1978 року. Випускник східного факультету Ленінградського університету за спеціальністю «іранська філологія». Чотири роки вивчав матеріальну культуру Ірану в Ермітажі під керівництвом доцента Леона Теграновича Гюзальяна — одного з найвидатніших у СРСР фахівців з творчості Фірдоусі. Леону Гюзальяну довелося пройти ще й «університети» ГУЛАГу…
У 1971-72 роках Мазнєв, працюючи перекладачем в Афганістані, вивчав мистецтво та матеріальну культуру країни, цілі дні проводив у Кабульському музеї, вникаючи в найбагатшу спадщину доісламських часів. Так, не кожен музей обласного значення, та й серед київських, похвалиться співробітником, який досконало знає фарсі та перекладає з арабської. Англійська — само собою: як перекладач Мазнєв працює з делегаціями найвищого рівня. Навіть у 1992 році супроводжував колишнього Президента США Джеральда Форда та лорда Келагона: вони відвідали Одесу приватно, в турне Україною на яхті, побували в ОМЗМ і, заслухавшись Анатолієм Мазнєвим, перевищили протокол на 15 хвилин…
У «Збірнику наукових праць ОМЗМ» (2005 р.) Анатолій Мазнєв помістив підсумок своїх наукових розшуків — статтю «Іранська торевтика в колекції музею». Торевтика — мистецтво обробки металу. Мазнєв атрибутував — тобто встановив справжність, час виготовлення, приналежність до школи та майстра, — іранський декоративний столик, розшифрувавши зображення на стільниці. Мотиви ілюстрацій до поеми Фірдоусі «Шах-наме», зображені тут, насправді — складношифрована рукопис, в якій текстові елементи декору химерно вплетені в вигадливу орнаментальну в’язь: так званий епіграфічний орнамент. Мазнєв виділив текст і переклав російською мовою. Так само були атрибутовані срібний портсигар, зброя, посуд для обмивань. Минулого року разом із Сергієм Ільїним Анатолій Мазнєв «розшифрував» призначення іранського жезла з навершям у вигляді голови бика: значився як «посох дервіша», виявився жезлом, що досі використовується в зороастрійському культі при посвяченні в жрецький сан. Бик — найдавніший амбівалентний сонячно-місячний символ: родючості та смерті, — а також, в доісламському Ірані, талісман вірності силам добра і правди.
Анатолій Мазнєв — це класична «тиха» музейна діяльність. А ще це інтелігентність і толерантність, «домашній дух» ОМЗМ.
…Завідувач науково-просвітницького відділу Володимир Островський — особистість заводна, іскриста. У музеї з 1982 року, після українського філфаку ОДУ. Писав статті в багатотиражку і в «Комсомольську іскру» — навіть, було, дав «найкращий матеріал місяця» про тріо Мареничів та музику кантрі. Але… мав славу «буржуазного націоналіста»: надто вже фрондував своїм українством, у день народження Т. Г. Шевченка хизувався у вишиванці. Тож працювати в «ідеологічній професії» вже не світило. Прибився до музею — зрозуміло, потрапив під вплив Соколова, який одного разу скомандував: «Марш проводити екскурсію!» — і через три місяці такого «близького бою» Островського взяли до штату, бо посипалися вдячні відгуки відвідувачів. Відтак Володя заочно закінчив мистецтвознавчий факультет Київської академії образотворчого мистецтва.
Про свою національну приналежність Островський говорить: «Якщо я, української мами син, стану відступником, хто ж тут залишиться?». Українська мама — Галина Островська, філолог і журналіст, з якою разом син написав книгу-посібник, що має на меті очистити українську мову від суржику: «А українською кажуть так…» (уривки публікувала наша газета). Окрім українських, Володя знає в собі польське коріння. Звідси й тяжіння до польського мистецтва доби модерн, інтерес до асоціації краківських і варшавських художників того часу під назвою «Млода Польска», що чинили опір насильницькій русифікації. У науковому збірнику ОМЗМ Островський опублікував атрибуційне розшукування «Шкiци до вивчення збiрки французької графiки в ОМЗСМ». Музейне зібрання гравюр XVII століття — ще одна його спеціалізація, а «шкiци»… — ну, Островський же без фронди не може: вишуканий діалектизм, з німецької, що означає: «ескіз».
«Моє життя в музеї, — зізнається, — суміш ліні та амбіційності: то розслабленість, то штурм і натиск». Правду кажучи, Островський людина вибухова, бард і заводій. Збити ватагу в похід на плотах українськими річками і показати про це відеофільм. Постати перед дітворою Дідом Морозом або святим Валентином з гітарою. Мотатися з лекціями від Саврані до Татарбунар. А дитячий ліцей «Пушкінський музеон» при Музеї О. С. Пушкіна — теж адже справа рук Володі Островського. Цього року Володимир організував при ОМЗМ «Полігнiт» — «клуб знавцiв i любителiв красного мистецтва» для студентів Одеської академії морського флоту. І захистив право водити екскурсії за кордоном — при турагентствах. Це важка, але захоплива робота, подорожі європейськими країнами. Буваючи в Німеччині, Чехії, країнах Скандинавії, Островський потім читає лекції дітям, супроводжуючи власноручним відеорядом.
РОЗПОВІДІ ПРО СПІВРОБІТНИКІВ музею — на цілу книгу. Тут і віртуозний майстер експозицій Євген Запоточний, і головний хранитель, невидима мешканка сховищ, «мідної гори господиня» Олена Букатар; і старший науковий співробітник, фахівець із західноєвропейської кераміки Галина Драпалюк; і бібліотекар Олена Садикова, на чиєму піклуванні понад 15 тисяч книг; і секретар-референт Тамара Максименко — чудовий фотохудожник-пейзажист і знавець гірського Криму. У 2001 році «Вечірня Одеса» помістила ювілейний нарис про завідуючу методичним відділом Ірину Тимохову «Провідниця з чарівним ліхтарем»; у музейному науковому збірнику їй належить стаття «До атрибуції картини «Полювання Діани», раніше приписаної Яну Брейгелю Оксамитовому». Ірина — добрий геній одеських художників, яскравий шоумен вернісажів, улюблений дітворою педагог, що викладає і в дитячих садках, і в художній школі імені Костанди. Ерудиція та довірча щирість щодо дітей, вміння заразити власним захопленням. У листопаді Іра відзначила «напівювілейну» дату — у неї виявилося півміста друзів…
…Життя в музеї завідуючої відділом виставок Луїзи Щеглової схоже на детективний роман. Її перший музейний наставник, покійний Веніамін Миколайович Млинчик, навчив її розмитнювати, приймати та відправляти назад закордонні виставки — і прозвав Зоєю Космодем’янською за відчайдушний героїзм, бо радянська, а потім пострадянська безладність саме героїзму вимагала від музейника. Мірилом складності підприємства була фраза: «З цим навіть Луїза не впорається», — але не справлятися Луїзі, схоже, не доводилося. Скільки разів при «гастролях» шедевра складалася ситуація, коли за шедевр ніхто конкретно не відповідав, — і тоді відповідальність брала на себе Луїза Щеглова. Вона піднімала на ноги, а то й «ставила на вуха», українське МВС та Посольство України в Москві; вчепилася в заступника міністра і вибивала загін автоматників з вівчарками та конвой даішників; і сама цілодобово, без ночівель, у негоду, супроводжувала безцінну картину в автофургоні. І навіть залучала до охорони транспортованого «народного надбання» генерала з управління боротьби з організованою злочинністю.
Суто ж наукова сфера діяльності Луїзи Щеглової — живопис Фландрії: Босх, Брейгель.
ЯКОСЬ іронічний Сергій Ільїн, піддражнюючи колег-музейників, обмовився: «Мистецтвознавець — і щоб розумівся на живописі? Та мистецтвознавець — це архіваріус». Тут є, звичайно, серм’янська правда верховенства Художника і смиренної вторинності «відаючого». Так, пам’ять цих людей — системний архів. Але хто б і зрозумів Художника, якби не вони! А наукові співробітники
ОМЗМ — творчі люди в найвищому сенсі слова.
Тіна АРСЕНЬЄВА.