Секрети підземель
Одеса славиться не тільки Потьомкінськими сходами та оперним театром, але й, звичайно ж, катакомбами. Сьогодні у нас в гостях людина, яка знає темні лабіринти, як свої п’ять пальців, і завжди готова дістати з рукава якусь підземну історію, смішну чи моторошну. Якщо вам не страшно, знайомтеся — Василь СЕМЕНОВ.
— Коли і як ти вперше потрапив до катакомб?
— Спочатку ми їх довго шукали скрізь: на сусідній вулиці, на урвищах біля моря, у підвалі власного 16-типоверхового будинку (де «абсолютно точно» Діма з 5-го поверху знав вхід і шлях до вокзалу) і навіть під Потьомкінськими сходами. Там є якісь арки, в одній з яких сміттєва купа, і за нею — хідник направо, метрів десять. Але цього не було видно зовні, і тому ми спорядилися на три дні провізією та ліхтарями (було нам по 12 років) і  полезли туди, поки ніхто не бачив. Простукавши всі стіни за поворотом і зрозумівши, що були обмануті, вилізли і обстежили середню арку під наглядом якогось дядька, у якого були від неї ключі. В ній ходів вже ніяких не було, але зате були справжнісінькі сталактити.
— А в більш свідомому віці?
— Вже коли мені було років 19 познайомився з однією людиною, на ґрунті творчості, і по ходу з’ясувалося, що він досить часто в ці самі катакомби лазить. Йому якраз ходити було ні з ким, а мені така удача привалила. Зрозуміло, як тільки ми зібралися йти, намалювалася компанія, і нас стало багато.
Їхали ми на електричці, потім пиляли по нічному селу, потім по трасі, потім знову по нічному селу, потім, дотримуючись усіх заходів безпеки та конспірації, лізли по яру, і тільки там був заповітний вхід. До речі, на вулиці було холодно, зима, а там було тепло. Кажуть, 14 градусів. Сам потім вимірював: бувало від 12 до 15 — залежно від різних умов…
— Яке враження справив жаданий лабіринт?
Невимовне враження. Привели нас на базу… База — це віддалений від жвавих трас тупик (а може, і не тупик, а з двома виходами, але десь на кільці — щоб провітрювалося, і ще всяке). Зрозуміло, про неї знають довірені люди. Там залишають речі і живуть, якщо надовго прийшли. Ми вперше на одну ніч приходили. Посиділи, адаптувалися, послухали моторошні історії про скелети, сходили на них подивитися. Потім ходили на інші виходи: дуже вражає, коли з похмурого, хоч і теплого, підземелля виходиш у зоряну ніч на берег лиману. Дуже.
— Багато в Одесі «романтиків підземель»?
— Взагалі-то вистачає. І не тільки в Одесі. Основні лабіринти, якими є сенс ходити, знаходяться не в Одесі, а в області. Під містом вони дуже розрізнені і небезпечні. А в селах і своїх любителів повно. Дітлахи сільські багато хто цікавиться. Наскільки я розумію з розповідей, усі турклуби одеські в катакомби ходять. І просто так, і орієнтуванням займаються, і навіть змагання влаштовують. З інших міст наїжджають. І самі «на гастролі» їздять — в Крим, наприклад.
«Неформали» ходять. Різні. «Толкієністи», зокрема. І є ще одинаки. Вони дуже добре знають системи. І входи-виходи, і лабіринти.
Деякі намагаються оголосити себе там господарями — з позиції сили, і, як їм здається, кращого знання лабіринту. Іноді це місцеві, іноді — міські. Зокрема, «комсомольський клуб» «Пошук» і його наставники (по катакомбах) завжди наділяли себе якимись привілеями. Усі інші оголошувалися «лівими» — і під цим прапором бували побиті, пограбовані і викинуті на поверхню. У 80-ті роки там практично війна йшла. В тому числі і один на одного міни ставили, капкани, ями копали, і вогнепальні всякі штуковини.
— І що всі ці люди шукають під землею?
— Хто просто так, насолоджується обстановкою, хто шукає безкарних розваг, для кого це гра, для кого — змагання. Для кого — спроба заробити: екскурсії водять за гроші — адже різниця порівняно з походом у музей в Нерубайському колосальна. А хто допомагає свердловини бурити місцевим жителям, забруднювати підґрунтові води.
— А що тягне туди тебе?
— Приблизно те ж, що і в гори. Якийсь дивний набір відчуттів. Начебто і моторошно, а начебто і захоплює.
— Наскільки я розумію, деякі системи закриті і охороняються…
Закриті — так. Наприклад, в одну з найбільших систем безпосередньо під містом можна потрапити з дренажної труби тільки. Інша найбільша система, найбільш цікава по частині знахідок царських часів, має вхід з території заводу, а ось туди вже не пускають. Інший шлях в цю систему дуже важкий і небезпечний, і навряд чи хтось його здатний повторити. Тобто ніхто катакомби особливо не охороняє. Всі самі їх бояться.
— Скільки кілометрів під землею ти вже пройшов?
— Не так щоб багато. Може — п’ятсот. Може — тисячу. Кілометри все більше були незмірні.
— Чи є у світі якась печера, в яку мрієш потрапити?
— Будь-яка, в якій не був. І навіть ті, в яких був. Печера Тетяна, наприклад, на Ай-Петрі. А взагалі, катакомби — це не печери, а штучні порожнини. Це зовсім не те саме.
— А в Одеській області є улюблені місця?
— Найбільше мені подобалося в катакомбах під селом Усатово. А ще найбільш спокійно себе почуваєш у системах, віддалених від населених пунктів, де-небудь під полями, де вхід — просто з воронки часів війни або занедбаних виробок радянських часів.
— Але ж дослідження підземних доріг ще й небезпечне: ти сам і твої друзі не потрапляли в халепи?
— Потрапляли. Я заблукав один раз, через надмірну самовпевненість. Ломився, не особливо дивлячись по сторонах, хоча був у цій системі вдруге. Група пішла, а я повертався на базу за килимком, а потім один виходив. Ну, і пролетів десь потрібний поворот. А до виходу далеко було — хвилин сорок ходу. Блукав години три. Психував спочатку, а потім виявив, що якраз перебуваю в тому місці, яке у мене на карті є. Правда, виходу на карті не було, але були орієнтири, від яких я більш-менш ясно дорогу собі уявляв. Якось виліз.
А дехто і не вийшов. Ті ж скелети, наприклад, тому підтвердження. А іноді ходили групи (з турклубів), і у них люди губилися. Так вони замість того, щоб на допомогу покликати когось досвідченішого, починали ідіотську біганину туди-сюди, метушилися, а людина випадково виходила на поверхню і спокійненько вдома сиділа, і нікому нічого не повідомляла. Безвідповідальність і розгільдяйство, загалом. Це я все до того, що нічого без провідника досвідченого ходити туди. Досвідченого — це такого, який за людей, які з ним, відповідає, а не мчить, сломя голову, а потім шукає їх три дні.
А ще бували випадки — йде людина з ліхтарем, а тут у неї лампочка перегорає… Авантюризм це — з однією лампочкою ходити. Так і кукували там по кілька днів. І холодно, і страшно в темряві сидіти. Резерв треба з собою мати завжди.
Новачку загубитися — раз плюнути. Не допоможуть ні мотузочки, ні магнітофонні стрічки, ні компас. Треба трохи розумітися, які ходи можуть вести до виходу, а які ні.
— Не хочеться закінчувати розмову на такій похмурій ноті. На закуску — твої побажання нашим читачам.
— Не треба лізти в старі шахти — там темно і сиро. Там щури і помийки. Там п’яні туристи і місцеві. А взагалі — люди, будьте добрішими один до одного.
Розмовляла
Юлія РОМАНОВСЬКА.
КОМЕНТУЄ начальник відділу пошуково-рятувальних робіт міської служби оперативного реагування МНС Одеської міської ради Ю. А. ТАРАБУКІН:
— Кількість виїздів до катакомб на сьогоднішній день скоротилася. Можливо, люди, нарешті, зрозуміли, що тривале перебування в катакомбах може призвести до порушення психіки.
Якщо раніше губилися діти віком 15-18 років, то зараз вік любителів екстриму в середньому становить від 20 до 30 років. Максимальний час пошуку — 39 годин, мінімальний — 45 хвилин. Багато відкритих входів у місті суворо перевіряються, оскільки бажаючі підняти «важку завісу» на шляху до невідомості не перевелися. Одне відомо точно: підземні скарби вже нікого не цікавлять, люди переважно просто тікають від міської метушні.

День народження «Нашого дому»
16 грудня, в суботу, в селищі НАТІ центр реабілітації наркозалежної молоді «Наш дім» відзначив своє дворіччя.
ПРОГРАМА «Наш дім» побудована за принципом позитивної сім’ї, складається з чотирьох фаз тривалістю понад рік. Під час проходження цих фаз здійснюються особистісний ріст, робота над собою і, як наслідок, — звільнення від наркотичної залежності. Метою програми є неуживання, створення сім’ї, нормальні стосунки з батьками та влаштування на роботу.
Назва центру відповідає реальності. Незважаючи на те, що хлопці тут зібралися з різних міст — Тули, Донецька, Києва, Москви та Одеси, це одна велика сім’я. Вони допомагають один одному, влаштовують конкурси, ставлять вистави, ходять на риболовлю і в походи. Мешканець «Дому» Ігор розповів, що наркотиками захоплювався близько року, через що зіпсувалися стосунки з батьками і з дівчиною. Від друга почув про «Наш дім» і прийшов сам, подивитися. Тут він вже п’ятий місяць, дуже задоволений своїм нинішнім життям. Борис, у минулому теж наркозалежний, став помічником консультанта. Свій досвід допомагає йому краще розібратися в проблемах хлопців, надавати їм підтримку.
Привітати «Наш дім» приїхали колеги з «Оазису» — такого ж центру, що знаходиться в Кучурганах. «Домівці» влаштували справжнє свято. Відкрили представлення два ведучих — Творожок і Полуничка, які привітали всіх присутніх, розповіли історію «Дому» і подякували керівництву.
На початку представлення всім присутнім були роздані паперові квадратики з номерами, за якими ведучі провели лотерею. Переможці лотереї отримали призи — брелоки з кумедними тваринками. За лотереєю слідував аукціон, лотами якого були спільні фотографії «Нашого дому» і «Оазису», а плата за них — скоромовки, вірші, афоризми і прислів’я. Бажаючих придбати незвичайний лот виявилося достатньо, йшов «торг». Коли лоти були продані, на сцену вийшли хлопці в образі Лайми Вайкуле і Валерія Леонтьєва і заспівали пісню про «Наш дім». Решту представлення займали смішні сценки.
«Наш дім» отримав багато подарунків, головним з яких виявилася пральна машина. Це відмінна підмога, тим більше, що побутові питання хлопці вирішують самі. У будинку дуже чисто і затишно. Його мешканці багато працюють і цікаво відпочивають, тобто живуть повноцінним, насиченим життям, щодня створюючи щось потрібне. У цьому будинку просто немає місця вадам і хворобам.
Тетяна СУВОРОВА.

Відкрився молодіжний прес-клуб
12 грудня в Міжнародному гуманітарному університеті відбулося відкриття молодіжного прес-клубу «А5 МГУ». Ініціатором його створення виступила молодіжна газета «А5».
Прес-клуб «А5 МГУ» створений для молодих людей, які прагнуть до журналістики: тут будуть проводитися тренінги та круглі столи, бесіди зі спеціально запрошеними акулами пера, фахівцями в галузі реклами та всіма бажаючими поділитися досвідом. Керувати роботою «А5 МГУ» буде Юліана Кошелева.

актуально!
Особлива молодь особливого підвалу
На одній з центральних вулиць нашого прекрасного міста, в самому звичайному будинку старої споруди, знаходиться непомітний сторонньому спостерігачеві підвал. Тут збираються молоді люди, які в силу багатьох різних причин стали інвалідами. Саме підвал зі скромним написом «Центр адаптації та реабілітації» став для багатьох з них останньою надією і путівною зіркою. Тут вони розуміють, що не самотні, що є безліч таких самих людей, як вони, — відкинутих суспільством і державою.
А ПОЧАЛОСЯ все з того, що двадцять з чимсь років тому біда постукала в двері Алли та Валерія Габерстро — народився син Едік з обмеженими можливостями. Батьки були готові оточити свою дитину увагою, турботою, ласкою, але навіть найгарячіша материнська любов не може замінити спілкування з друзями, дитячі ігри та витівки. Світ надто жорстокий, здорові діти відкидають тих, хто від них відрізняється. Так, з часом розвивається синдром соціальної інфантильності — складнощі у спілкуванні, неадекватність поведінкових реакцій, повна закомплексованість.
Отже, в 1997 році, зібравши всі сили та емоції в кулак, батьки Едіка прийняли рішення створити благодійний фонд «Молодий інвалід» для надання допомоги молоді-інвалідам. Сьогодні на обліку в організації перебуває понад 500 осіб з діагнозами інвалідності: ДЦП, шизофренія, олігофренія різних ступенів тяжкості, хвороба Дауна, глухонімі, слабозорі, діабет, ампутації кінцівок…
Майже 10 років фонд надає допомогу сім’ям дітей-інвалідів. Було організовано 30 дискотек (клуб «Аланія», кафе «Зірочка»), святкування Нового року, 8 Березня, зустрічі з цікавими людьми. Неодноразово проводилися прес-конференції, «круглі столи», міські акції, спрямовані на адаптацію: «Ану-ка, хлопці», «Ану-ка дівчата», «Міс чарівність» та ін. В Одеському будинку офіцерів пройшов концерт-марафон з дискотекою для інвалідів міста та області з фуршетом на 1500 осіб…
Влітку 1999 року фондом був організований і проведений автопробіг на інвалідному транспорті з ручним керуванням по 11 областях України. Брало участь 16 осіб та одеський театр «Арт-модель» під керівництвом Георгія Розенберга. У всіх містах по шляху слідування проводилися благодійні концерти, конференції та «круглі столи». З серпня 1998 року фонд влаштовує щомісячні виїзди на природу для дітей з обмеженими можливостями (Кароліно-Бугаз, Дністер, Турунчук, Хаджибей).
Розуміючи, що, крім разових акцій, потрібна постійна допомога фахівців, було поставлено нове завдання для фонду: соціальна реабілітація молоді з обмеженими можливостями для інтеграції їх у суспільство та можливого працевлаштування.
Голова Фонду Валерій Едуардович Габерстро почав вивчати методики західних країн, пройшов стажування у Франції та США. У 2001 році відкрився Центр адаптації на базі тренажерного залу Фонду по вулиці Княжій, 16. Тут постійно проходять курс адаптації 25-30 інвалідів 1-ї, 2-ї та 3-ї груп. Створюється команда з баскетболу та інших видів спорту, тренування проходять на базі кафедри спортивної медицини та валеології Одеського державного медичного університету під наглядом та згідно з рекомендаціями зав. кафедрою В.С.Соколовського.
На базі центру адаптації проходять практичні заняття студентів Інституту психології при Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського. У лютому та березні 2003 року в центрі працювали волонтери з Канади та Франції.
У центрі молоді інваліди починають знову пізнавати світ і бачити його не у звичних сірих тонах, а в яскравих барвах. Вчаться спілкуванню: адже до цього багато хто з них навіть уявити собі не міг, що потрібні не тільки своїм близьким, але й новим, знайденим друзям. Маленький, тісний, напівтемний підвальчик настільки просякнутий любов’ю, домашнім теплом і затишком, що, потрапивши сюди, навіть не віриш, що цей світок створений лише ентузіазмом, без підтримки державних структур. Дивуються всі, хто приїжджає сюди, в центр «Молодий інвалід»: як без матеріальної допомоги вдається створити таку теплу атмосферу, про яку в європейських країнах можуть тільки мріяти? На Заході таким організаціям, як «Молодий інвалід», надають величезну підтримку, як держава, так і недержавні структури. Всі співробітники одеського Фонду працюють виключно на благодійних засадах, у вільний від основної роботи час. І тільки посмішка, подарована молодим чоловіком або дівчиною, — нагорода для них.
Однак їм необхідна допомога. Адже день у день доводиться вирішувати питання оплати оренди приміщення, яка непомірно висока. Необхідні продукти, щоб годувати хлопців, які проводять у центрі весь день. Потрібні гроші, щоб оплачувати всі комунальні рахунки, придбання будматеріалів для ремонту приміщення, яким, до речі, займуться самі хлопці. Потрібна друга телефонна лінія, оскільки додзвонитися в центр дуже складно, особливо людям, які потребують консультації психолога. Для занять лікувальною фізкультурою — спортивний інвентар, і ще дуже багато потрібно для того, щоб центр адаптації та реабілітації досяг бажаних результатів.
Поки все це лежить на крихких плечах батьків та організаторів центру, самовіддано тягнуть цю ношу. Але вони не впадають у відчай і наполегливо продовжують рухатися вперед. У них є мрія — щоб їхні діти ніколи не потрапили до будинку інвалідів, щоб не були тягарем для суспільства, а змогли самі себе забезпечити і обслужити. Для цього їм хотілося б створити невелике містечко, де житимуть, спілкуватимуться, навчатимуться і працюватимуть люди з обмеженими можливостями. А таких тільки в Одесі — понад 15 тисяч.
Добиватися допомоги з боку влади настільки важко і чути відмови в підтримці дітям-інвалідам так боляче, що серце батька Едіка, голови Фонду Валерія Габерстро, не витримало: він вже двічі пережив інфаркт. На даний час ця воістину відважна людина перебуває в лікарні в передінсультному стані. Бажаємо йому якнайшвидшого одужання.
Ксенія АЛЕКС.
Дорогі одесити! Якщо ви можете допомогти і бажаєте зробити свій внесок у здійснення мрії центру «Молодий інвалід», телефонуйте за номером: 42-94-46.
Р/Р 26008660514080, ВФ АКБ «УСБ», МФО 328016, код ЄДРПОУ 25051731, благодійний фонд «Молодий інвалід».

ігри розуму
Програно бій, але не війна
Невдалим для одеських команд виявився перший етап чемпіонату України з «Що? Де? Коли?» в Алчевську (Луганська область). Найкращий результат у вищій лізі —  розділені місця з п’ятого по восьме («ОНУ ім. Мечникова» та «Гамбрінус»), у першій — з восьмого по десяте («Дуплет»).
Алчевський турнір можна назвати дивним у багатьох відношеннях. Відверто невдалий виступ фаворитів (в тому числі «Команди Каніщевої»). Тур з максимальним результатом «15 з 15-ти». Нарешті, той факт, що переможці першої ліги обіграли переможців вищої ліги на два очки, а по ходу гри мали перевагу в п’ять очок. Багато досвідчених гравців охарактеризували етап словами «гра в дірки»: питання в середньому прості, навіть занадто, так що виграє той, хто менше помиляється. Але, як би там не було, одесити в такій грі показали себе не найкращим чином.
У вищій лізі перше-друге місця поділили «ХІІТ-2000» з Харкова та «Примати» з Дніпропетровська (по 65 очок). «Бронзу» вдалося завоювати молодій запорізькій команді «Бандерлогії», яка грала в Алчевську свій перший турнір у «вишці» (хлопці правильно відповіли на 62 питання).
Ну, а чемпіоном у першій лізі та абсолютним переможцем етапу стала харківська команда «Від вінта — Брати по фазі», яка набрала 67 очок. Друге місце — також у харків’ян, команди «ОК» — 64 очки. Судячи з того, що відставання бронзових призерів — «Торпедного відсіку» (Донецьк) та «XXX століття» (Луганськ) становить 6 очок, можна сміливо прогнозувати повернення «Братів» та «ОК» у «вишку» наступного сезону. Отже, для інших команд, в тому числі «Дуплета» та «Аборигенів» з Одеси, другий і заключний етап чемпіонату стане грою не на перемогу, а на «невиліт».
«ОНУ ім. Мечникова» та «Гамбрінус» від «бронзи» у вищій лізі відділяє всього два очки, так що в обох команд є шанси поборотися за призові місця. Другий етап чемпіонату стане для них «останнім і вирішальним».
Юлія ГАУСОВА.

духовне життя
Сповідь по-студентськи
Нині релігія займає важливе місце в житті сучасної молоді: недаремно в ОНУ ім. Мечникова почали проводити «круглі столи» на цю тему. Цікавим є ще й той факт, що при деяких одеських вишах функціонують храми. Що саме привузівська церква може дати учням, я і спробувала дізнатися.
Відвідала церкву Св. Тетяни при юридичній академії. Особливо мене вразило те, що в церкві перебувала досить велика кількість людей, в тому числі і молодих пар з дітьми. А коли я побачила, як студенти щиро моляться біля ікони Ісуса Христа, зрозуміла, що нині молоді люди вірять у Бога і легенди про «невіруючу молодь» — це неправда.
При виході з церкви зупинила молоду пару з дитиною, щоб дізнатися, що їх привело до стін храму і як часто вони сюди ходять.
— Останнім часом ми з чоловіком стали частіше відвідувати церкву, хоча до цього часу в Бога не сильно-то й вірили. Після того, як з допомогою Бога я народила здорову дитину, я пообіцяла сама собі, що відтепер буду ходити до церкви щодня.
Аліна та Андрій, студенти-п’ятикурсники, розповіли ще й про те, що саме після того, як пов’язали себе узами шлюбу, стали більш віруючими. Можливо, це подяка Господу за все, що з ними сталося.
Потім до мене підійшла літня жінка, викладач юридичної академії, і розповіла про те, що думає про роль релігії в житті молодих людей:
— Я вже багато років спілкуюся зі студентами і можу з упевненістю сказати, що в більшості випадків вони ходять до церкви для того, щоб Господь відпустив їм гріхи, яких у них дуже багато. Адже студенти в силу свого юного віку дуріють, і досить часто ці дурощі виявляються справжніми гріхами. Нерідко молоді люди хочуть спілкуватися зі священнослужителями, але не знають, як почати розмову, як правильно сповідатися. Комусь таке могло б здатися смішним, але не мені. Я вважаю чудовим те, що наші діти хочуть бути ближче до Бога.
Поспілкувавшись ще з кількома студентами, я зрозуміла, що в стінах храму молоді люди знаходять умиротворення, вони активно відстоюють свої релігійні позиції і відчувають, що Бог поруч з ними завжди. Треба тільки вірити.
Анастасія, студентка МАУП, розповіла про те, яку важливу роль відіграє для неї релігія:
— Ще з дитинства батьки дуже часто водили мене до церкви на Богослужіння, завжди відзначали релігійні свята, і я не розумію, як це — не вірити в Бога.
Коли я почала вчитися у виші, мене став дивувати той факт, що більшість моїх однокурсників — невіруючі. Вони всіляко намагаються довести, що вірити в Бога нерозумно. Я цього просто не розумію. При моєму виші, на жаль, немає церкви, але дуже хочеться, щоб така з’явилася.
Анна, студентка ОНУ ім. І.І. Мечникова, обійшлася без розлогих коментарів і лише поставила акцент на тому, що істинно віруючій людині має бути байдуже, де буде знаходитися церква. Багато студентів вважають, що храми при вишах необхідні, тому що це «надає позитив», радує душу і, в якійсь мірі, навіть заспокоює. Інші вважають, що це всього лише «понти» і примхи впливових людей.
— Раніше виш вважався престижним, якщо при ньому знаходився басейн, салон краси, тренажерний зал, а тепер і релігію підключили. Мені здається, що храм при виші — це не більше, ніж гордість самого університету. А ходять туди тільки дідусі та бабусі. По-моєму, це несерйозно, — так висловила свою думку студентка ОНАПТ.
Хоча насправді співвідношення молоді та людей похилого віку в таких храмах — 50 на 50. У цьому я переконалася особисто.
Ірина ШИВА.

«ПОПтрет» у «Виході»
В арт-клубі «Вихід» відбулася третя за рахунком виставка, організацією яких займається Бюро Свіжих Хвиль. Концепція виставки полягала в представленні людської п’ятої точки, простіше — попи, як певного сакрального місця, яке порівняти можна хіба що з головою.
Були представлені як фотографії, так і оригінальні малюнки. Що викликало дійсно філософський настрій, так це підписи: прості і водночас премудрі роздуми про сідниці. Попа людська — наче окрема істота: у неї є свої думки, свої пригоди, своя ностальгія — наприклад, за м’яким туалетним папером, а не простим «обухівським». Попа як об’єкт мистецтва — досить вдалий «матеріал» для того ж боді-арту, для створення певних туманних перформансів і багатьох інших речей. До речі, йдеться, природно, про жіночу попу. Організатори виставки зробили наголос саме в цьому напрямку, воно і зрозуміло.
Роботи авторів були розвішані в «вихідському» чил-ауті, а навпроти входу розташувалося велике дзеркало із зображенням тієї самої, з дірками для очей. Кожен бажаючий міг підставити туди свої очі і, таким чином, з’ясувати, чи підходить йому існування із заду замість голови або ні.
Сподобалися виключно фотографії: наприклад, сідниці у вигляді Діда Мороза або ж сверхпсиходелічних малюнків із зображенням тих самих частин тіла. Свіжо, талановито, стильно, концептуально.
Додавати, втім, до емоцій від виставки нічого. Потрібно просто чекати наступної, вже четвертої за рахунком, назва якої звучатиме як «Світ душі». І пам’ятати, що перед тим, як подумати, треба вирішити спочатку, ЧИМ це зробити. Але не будемо про погане — «ПОПтрет» вдався.
Артем ТЕРЕЩУК.