гість номера
Кіра Майденберг: «Хочу грати на всіх інструментах!»
Нещодавно в Одесі відбулася унікальна музична подія: «Music Marine Fest» — міжнародний фестиваль молодих композиторів, придуманий та організований самими учасниками. Про те, яке дійство постало очам, а головне — вухам присутніх у Морській арт-галереї, «Вечірня Одеса» вже писала, а сьогодні ми хочемо познайомити читачів з однією з зірок фестивалю — одеською композиторкою Кірою Майденберг.

— Ти брала участь у підготовці фестивалю. Задоволена результатом?
— Завдання ставилося таке: показати твори молодих композиторів. Я думаю, мета була досягнута: до нас приїхали і кияни, і москвичі, твір привезли з Білорусі. Просто хочеться, щоб у майбутньому було охоплено ширше коло композиторів, зокрема — з інших країн. Я думаю, у дівчат вийде, у них вже є якісь контакти. У будь-якому разі, все, що вони задумали, — відбулося.
— Але ж зал був напівпорожній…
— Тут сталася невелика накладка. Річ у тім, що в цей же час розпочався інший концерт: українсько-німецькі діалоги, які організував Баварський дім. Природно, люди хотіли побувати і там, і там, а це — фізично неможливо. Звісно ж, якби не було цієї накладки, було б набагато більше людей. Наступного року, думаю, так і буде. І хотілося б, щоб це була не тільки професійна публіка. Наприклад, приїжджі, які просто вийшли погуляти до моря або подивитися картини… Не тільки своє вузьке коло людей, а більше різного люду.
— А чи зможе «різний люд» зрозуміти таку музику?
— Так, музика складна, і завдання фестивалю — пропагувати цю музику ширшому колу людей. Тому що зараз справді мало хто цікавиться нею, мало хто її розуміє. Я вважаю, що завдання наше, молодого покоління композиторів, — домогтися того, щоб люди хотіли слухати цю музику, навіть якщо не все розуміють. Щоб їм було цікаво. Ну, і сама обстановка фестивалю сприяє: не така академічна, як, скажімо, у філармонії. Можна ходити, можна стояти, можна подивитися на музикантів зверху, можна вийти і подихати свіжим повітрям, подивитися картини.
— Я так розумію, в Одесі, крім консерваторії та «Марінфесту», молодому композитору прозвучати ніде. А в Україні?
— Я вважаю, що мені пощастило, тому що мої твори звучали в Києві. Це було в 2001 році, я тоді ще вчилася в класі Томленової. Була така сторінка в рамках «Київміськфесту» — виконувалися твори дітей-композиторів. Це був міжнародний фестиваль. Був в Одесі фестиваль дитячої творчості «Орфей», його організувала Томленова. Мені в останній момент теж вдалося в ньому взяти участь, пройшла за віком. Крім того, є низка конкурсів. Але саме молодіжних фестивалів в Україні я не знаю: на мій погляд, наш був першим. Конкурсів — так, багато. Цього літа я їздила до Канева, привезла диплом. У Москві побувала. А взяти участь у відкритому концерті — поки що можливостей мало.
— Пам’ятаєш свій перший твір?
— Тільки з розповідей батьків. Мені тоді не було ще чотирьох років. Це була пісня про квіти на авторський текст, і музика була атональна. Другий пам’ятаю — він називався «Пішки крокували мишки». Зовсім невеликий, простенький вокальний твір у супроводі фортепіано.
— Отже, ти — авангардистка з малих літ?
— Мене завжди тягнуло до такої музики, але спочатку я сама не записувала свої твори: це робили мама, педагог, та й вони не знали, як записати. Потім вже, коли я перейшла до класу Томленової, стала старшою, з’явився перший повноцінний твір атонального плану — тріо для флейти, скрипки та фортепіано. Завдяки йому я отримала своє перше місце, і після цього вже «процес пішов».
— Коли ти самовизначилася саме як композитор, а не виконавець?
— Не можу точно сказати. У мене був період, коли я взагалі нічого не писала, між першим викладачем з композиції — Наталією Кьон (а Володимир Кьон вчив мене грі на скрипці — адже я як скрипалька починала) і Томленовою. Коли в музичній школі мені сказали «походити до композитора», не хотіла страшенно. Потім вже, коли потрапила до Томленової (мені було років 14 або 15), зрозуміла, що треба писати. В училищі теж писала. І стало очевидно, що дорога мені — на композиторське відділення.
— Але ж «виконавську лінію» ти теж розвиваєш?
— Дуже намагаюся це робити. В училищі займалася на двох відділеннях — теоретичний відділ і фортепіано в класі Наталії Павлівни Терляхіної. Зараз у консерваторії — теж на двох відділеннях. Композиторське — у Кармелли Семенівни Цепколенко, на друге — фортепіанне — вступила тільки цього року, займаюся у Діни Борисівни Різник.
— Поєднувати не важко?
— Воно просто дуже одне одному допомагає. Та я й звикла. У перших класах музичної школи адже теж займалася одночасно на скрипці (у Володимира Кьона) і на фортепіано (у Валентини Анатоліївни Письмиченко). Завжди з теплотою згадую педагогів, тому що це дуже дорогі мені люди. Валентина Афанасіївна Бабаєва, Тетяна Тимофіївна Рожко. Всі вони зробили дуже великий внесок у те, що з мене вийшло.
— За скрипкою не сумуєш?
— Дуже сумую. У мене вдома є скрипка. Іноді беру її до рук, але, звісно, вже стільки років минуло. Пам’ятаю, як видобувати звук, але це вже не той звук, що був раніше. Навіть не на рівні третього класу. Але інструмент знаю, і це дуже допомагає при творенні.
— А чи є якийсь інструмент, на якому ти дуже хотіла б навчитися грати?
— Я хочу грати на всіх інструментах, є в мене така мрія. Намагаюся на кожному інструменті, який потрапляє мені до рук, видобути хоч щось, хоч «Чижик-Пихтик». Вже спробувала віолончель, контрабас, на альті трошки грала, трошки — на баяні, на трубі навіть намагалася звук видобути — вийшло, на флейті… Ще в мене є мрія — пограти на органі. Сподіваюся, вона здійсниться: у нас у консерваторії є орган. На балалайці ще грала, на ударних: це було давно, ще в дитинстві, я тоді ходила до гуртка естрадної музики.
— Яка музика ближча тобі як композитору: вокальна чи інструментальна?
— Навіть не знаю. Раніше мені ближча була вокальна музика. Зараз я перебуваю на перехідній стадії, тому складно сказати. Є і така музика, і інша. Має пройти якась кількість часу, щоб я могла сказати, чого в мене більше, до чого тягнуся.
— Чим ти керуєшся при виборі текстів для вокальних творів?
— Мене приваблює все незвичайне. І ще — ті тексти, в яких закладено гумористичне, сатиричне начало. Подобаються театралізовані тексти, живі, коли на сцені щось відбувається. У деяких творах у мене навіть є спеціальні ремарки: звідки повинен вийти виконавець, що він повинен робити в момент, коли грає.
— Чи є в музичній історії еталон для Кіри Майденберг?
— Я люблю музику Шнітке, але при цьому, природно, не буду наслідувати і намагатися робити все точно так само, як робить він. Дуже намагаюся, щоб моя музика не була схожа на музику інших композиторів. Скрізь помічаю щось цікаве — або у формі, або в інтонаційному плані, або в інструментовці. Все це складається в «базу даних», а потім вже видається на нотний папір.
— На «Марінфесті» багатьох, зокрема журналістів, у гарному сенсі вразили твої «Діалоги»…
— Це — один з перших творів, створених під керівництвом Кармелли Цепколенко. Він був написаний за планом, за програмою. Але оскільки у нас допускається можливість творчих пошуків (не обов’язково писати, скажімо, саме п’єсу для фортепіано), я вирішила написати дует для такого ось незвичайного складу — два струнних інструменти. Сам склад (альт і віолончель відмінні за тембром, за характером) наштовхнув на те, щоб написати діалоги. У мене там є навіть невелика програма: спочатку розмова, дискусія, потім — сварка, нарешті — примирення з якимись сплесками та спогадами.
— Розкажи про найближчі творчі плани. Наскільки я знаю, зараз готується програма з нагоди презентації книги Ісаака Майденберга…
— Мій тато — дуже талановита людина, він пише вірші. Дійсно, вийшла книга — поетична збірка «Ламентації каменю», до якої увійшло 21 вірш. А в мене є низка творів на татові вірші.
Проєкт музично-поетичного вечора допомагали створювати викладачі з практичного менеджменту культури. На конкурсі проєктів він зайняв третє місце, тому нас підтримали фінансово. 7 грудня, о шостій годині вечора, у Зеленому залі Будинку вчених ми будемо раді бачити всіх читачів «Вечірки». Буде багато віршів і багато музики — і старої, і нової.
Бесідувала Юлія РОМАНОВСЬКА.
Фото Олега ВОЛОДИМИРСЬКОГО.

ігри розуму
Етап Кубка світу — знову в Україні
25-26 листопада в Харкові пройшов перший етап п’ятого Кубка світу з «Що? Де? Коли?», на який з’їхалися 56 команд з України, Росії та Молдови. Завдяки ентузіастам з асоціації молодих професіоналів «КЛАС», відомої, зокрема, як організатор одного з найкращих у світі інтелектуальних фестивалів «ПартизанКські ігри», наша країна вдруге приймала турнір подібного рівня.
Чого гріха таїти, російські інтелектуали показали нашим знавцям, де раки зимують, — найкращій українській команді на цьому турнірі, «ХІІТ-2000» з Харкова, вдалося зайняти лише шосте місце, а верхівку таблиці повністю окупували північні сусіди. Хоча після першого туру все виглядало не так вже й однозначно: першими йшли пітерські «МУР-ЛЕУТ», московські «Неглинка» і «Команда Кузьміна» та одесити з «ОНУ ім. Мечникова» з 12 правильними відповідями з п’ятнадцяти можливих, а відразу за ними — група з семи команд з 11 очками, чотири з яких були українськими (і серед них — одеські «Гамбрінус» і «Аборигени»). Однак один тур — не шість, а справжній клас гри в «Що? Де? Коли?» показують довгі дистанції. До кінця першого ігрового дня, після шістдесяти питань, москвичі пішли у такий відрив, що навіть кращі українські команди відставали від них на 9-10 очок. У четвертому турі «Афіна» на чолі з Максимом Поташевим зуміла взяти 14 з 15 і вирватися вперед, обігнавши «Команду Кузьміна» на 2 ігрових очки.
Другий ігровий день нічого не змінив: хоч як намагалися «кузьмінці» наздогнати Поташева з товаришами, однієї правильної відповіді їм все ж не вистачило. «Бронзу», незважаючи на всі зусилля ще однієї московської команди, «КСЕП», втримали Анатолій Бєлкін та «Неспроста», знову ж таки — Москва. Замкнув п’ятірку «Ресурс» з Санкт-Петербурга. Ну, а «трійка» українських команд виглядає так: шосте місце — «ХІІТ-2000», сьоме — «Слов’яни» з Дніпропетровська, восьме-дев’яте — горлівський «Стирол» та одеський «ОНУ ім. Мечникова».
Турнір з «ерудит-квартету» також не приніс сюрпризів: перше і друге місця зайняли гості з Росії — «Сущеглупый холоп» і «Неспроста», третє — кияни «Далі нікуди». Зате в так званих «письмових конкурсах» хлопцям з «ДН» не було рівних: з великим відривом за часом вони виграли і «дункан», і «конкурс на знання команд», довівши тим самим, що школа «ПартизанКських ігор» — це не порожній звук.
Наостанок хочеться відзначити: незважаючи на те, що українці не привезли медалей з етапу Кубка світу, вдалося зробити головне — провести турнір на дуже високому рівні. Другий млинець не став грудкою, а це означає, що будуть і інші «млинці», а разом з ними, можливо, нарешті — перемоги.
Юлія РОМАНОВСЬКА.

фестиваль
По той бік «Четвертої стіни»
Вчора концертом на сцені ДК політехнічного університету завершився перший у нашому місті фестиваль студентських аматорських театрів під назвою «Четверта стіна». Протягом п’яти днів молоді одесити та гості з інших міст, кожен на свій лад, зізнавалися в любові до мистецтва лицедійства.
«Четверта стіна» в трактуванні учасників фестивалю — це нематеріальна, психологічна, духовна перешкода, що відгороджує сцену від глядацького залу; прозора плівка, що розділяє людей на акторів і публіку. Втім, у день відкриття всі присутні змогли на власні очі побачити цю нібито неіснуючу стіну і з завмиранням серця стежити за тим, як за помахом рук П’єро та Арлекіна вона піднімається, ніби завіса. Образ дуже красномовний: аматорський театр — на те й аматорський, щоб давати можливість людям, які мріють про сцену, опинитися на ній без обов’язкового «лупайте цю скелю» у вигляді конкурсу до театральних вишів.
Виявилося, що, принаймні, три з п’яти театрів, які представили публіці свої роботи, якщо ще не стали професійними формально, то, по суті, рухаються до цього семимильними кроками. Першим з них, у четвер, чаклував на сцені одеський театр пластики та жесту «Арієс» зі своєю комедією абсурду «Сонце мертвих» (мода на складні жанрові визначення, як бачите, панує і в аматорів). Вистава з десяти пластичних новел з музичним та відеосупроводом, що в дусі символізму подає роздуми про добро, зло і місце людини у світобудові, — дуже якісно пропрацьована і вийшла дуже дорослою, зрілою. Відчувається рука Алли Пінчук, але (десь знаходимо, десь втрачаємо) не дух студентського театру.
Приблизно те саме можна сказати і про філософську драму «Експеримент, або Трагедія творчості» миколаївського молодіжного народного аматорського театру «СТУК»: вистава, знову ж таки, вийшла режисерською і дуже дорослою. Працювали над постановкою студенти та викладачі філіалу Київського національного університету культури. Окремо хочеться відзначити п’єсу. Її автора, Людмилу Оспадову, глядачі могли побачити на сцені в ролі Поетеси.
Робота херсонського театру «Студі-Арт» — трагікомедія «Діоген» за п’єсою Б. Рацера та В. Константинова — на відміну від попередніх двох робіт, вже не авангард, а стара добра система Станіславського. Вистава непогана, але все ж трохи віддає КВНом, незважаючи на всі старання хлопців показати справжню акторську гру.
Ну і, нарешті, — дніпропетровський молодіжний студентський театр «Великий план» з виставою «Не генії» і воронезький студентський театр естрадних мініатюр «Сквозняк» з етюдами за Бребері «Про вічні мандри і про Землю». Обидві постановки не блищали несподіваними режисерськими рішеннями, запаморочливими спецефектами, надоригінальними сюжетними ходами. З точки зору професійної, вони були найслабшими. Але разом з тим — найщирішими і найживішими, найтеплішими. Студенти з Дніпропетровська та Воронежа показали публіці саме те, що хотіли показати найбільше, так, як зуміли показати. Без претензій, але з душею. За це адже й люблять аматорський театр.
Розповідати про «Четверту стіну» можна годинами: програма фестивалю не обмежилася виставами — були і концерти (три!), і фотовернісаж «Лики Коломбіни» Олега Зацепілова, і живий спів в антрактах. Був і перформанс «Підземний перехід» перед другим, але не останнім, виходом на сцену театру «Арієс» з Одеси (колектив, що відзначає цього року своє десятиліття, блискуче впорався з роллю господаря і заводили). Єдине, чого не було на фестивалі — повного залу глядачів. Жодного разу. Та й половину залу, яку, в найкращому разі, вдавалося заповнити, займали, в основному, самі юні лицедії. Так що четверту стіну учасники фесту, може, й зруйнували, а от заради кого — незрозуміло…
Юлія ГАУСОВА.

духовне життя
Хто несе релігію до ВНЗ?
Отримавши завдання написати про Співдружність студентів-християн (ССХ), я налаштувалася на те, що зустріч з регіональним координатором цієї організації Денисом Івановичем Гореньковим перетвориться на активну агітацію поповнити ряди Співдружності. Але, як виявилося, це зовсім не є метою ССХ. Головне для них — допомагати студентам, які справді хочуть стати віруючими християнами.
Офіційно Співдружність існує і зареєстрована з 1997 року. Денис Іванович займається з групами в Одесі, Миколаєві, Херсоні та Ізмаїлі. Ще одне завдання ССХ — об’єднувати віруючих студентів і допомагати їм ділитися своєю вірою з невіруючими. Але великою кількістю студентів у своїх рядах організація похвалитися не може. В Одесі таких 60, в Ізмаїлі — 20, у Миколаєві та Херсоні — близько 40-50 осіб. Тут маються на увазі тільки ті, хто постійно бере участь у русі та проявляє активність. Обов’язкова умова для даних людей — бути парафіянином церкви.
Не всі університети хочуть співпрацювати з офіційною релігійною організацією, вони віддають перевагу відокремленню релігії та освіти. Але, незважаючи на це, в гуртожитках або аудиторіях різних ВНЗ щотижня проводяться зустрічі для віруючих студентів. А більш масштабні акції відбуваються рідше — один раз на місяць.
Співдружність студентів-християн також працює з міжнародною організацією з еміграції, проводить в університетах, училищах та технікумах тренінги на тему нелегальної еміграції та роботи в чужій країні. Вони розповідають і показують фільми про те, як правильно влаштуватися на роботу за кордон і не потрапити в рабство. Ця проблема зараз досить актуальна. Дуже багато студентів хочуть покинути рідну країну і будувати свою кар’єру вже за її межами. А організацій, які розповідають про мінуси подібних подорожей, зараз не так вже й багато. Члени Співдружності вірять, що людина може бути щаслива тільки тоді, коли вона вільна.
До речі, до представників інших віросповідань члени Співдружності ставляться нормально, не відчувають жодних негативних емоцій. А ще Співдружність студентів-християн — це міжконфесійна організація. Денис Гореньков зазначив, що зараз люди стали звертатися до віри не з цікавості, а цілком усвідомлено, що, звичайно, не може не радувати.
Проблема віри важлива для багатьох студентів, але на даний момент існує дуже багато сект, що, природно, лякає. Майбутні фахівці бояться опинитися під негативним впливом, від якого, як правило, згодом дуже важко позбутися. Саме це і стало однією з причин того, що навіть офіційно зареєстровані релігійні організації залишаються нечисленними. Звичайно, це тільки одна з величезної кількості обставин, які існують у сучасному суспільстві. А тих, хто все ж хоче дізнатися більше про свою релігію і стати справжнім християнином, будуть раді бачити в Співдружності студентів-християн.
Юлія ХИЖНЯК.

нам пишуть
Зустріч з поезією
Чергова листопадова п’ятниця. Мокрий сніг, холодний вітер і сіра хандра.
Йдемо в університет на пари. Ще один тиждень добіг кінця. Сьогоднішній день пройде як зазвичай, за заздалегідь запланованим сценарієм.
Але несподівано ми опинилися на зустрічі з членом обласної Ради миру, лауреатом літературної премії ім. Івана Рядченка Світланою Павлівною Лукіною. Світлана Павлівна — дивовижна людина. Вона миттєво пронизала аудиторію інтересом, захопленням і захопленням.
Коли студенти затихли, Світлана Павлівна почала читати вірші І. І. Рядченка. Але як вона це робила! З яким виразом, як занурювалася в його поезію! Ми сиділи зачаровані магічними рядками. Перед очима проносилося все, про що з захопленням читала Світлана Павлівна. Та так виразно, ніби ми все це бачили, ніби ми там були!
Слухаючи її голос, ми тримали оборону Севастополя, билися на фронтах і оплакували Пушкіна.
Буря оплесків вибухнула тишу. Коли ж ми знову затихли, щоб почути ще один шедевр одеського генія вустами Світлани Павлівни, вона зачитала нам вірш, присвячений їй. У ньому говорилося про те, що потрібно цінувати кожну мить свого життя і бачити щастя там, де воно справді є: в здоров’ї батьків, у своїй молодості, у золотому листопаді і в ажурних сніжинках. Ось на такій оптимістичній ноті Світлана Лукіна закінчила свій чудовий виступ. Незнайома людина відкрила нам свою ніжну чутливу і закохану в поезію Івана Рядченка душу. Тим самим вона посіяла в наших серцях зерно любові до поезії, доброти до оточуючих і радості життя. Велике ДЯКУЮ Світлані Павлівні Лукіній за зустріч, яка зробила нас кращими! Велике ДЯКУЮ нашому факультету міжнародної економіки (ОДЕУ), який проводить такі чудові зустрічі!
Ольга БЕЗУШЕНКО.

Ювілей театральної школи
Світ казок, хоробрих воїнів, вірних друзів… Він існує поруч з нами — в будинку № 3 по вул. Менделєєва, (Сабанєєв міст), де ось уже 10 років працює дитяча театральна школа. З нагоди ювілею минулого тижня тут зібрали журналістів.
— Завдяки театральній школі виростає яскрава і неординарна особистість, — вважає начальник управління з питань культури та мистецтва одеської міськради Р. В. Бродавко. — Театр прищеплює любов до мистецтва. Це основа, в якій закладається духовність людини.
Про школу з гордістю розповідає її директор, О. Б. Ткач:
— Це єдина в Одесі школа такого роду, профільна дисципліна тут — театральне мистецтво. Діти навчаються з чотирьох років. У нас вже 45 випускників. Звичайно, більшість їх обрало спеціальності, але мистецтво гри знадобиться в будь-якій професії.
Поділилася О. Б. Ткач і проблемами ДТШ:
— Необхідний театральний глядацький зал. Потрібно відкрити хореографічне відділення, оскільки це вкрай важлива дисципліна, що доповнює театральну майстерність.
Завершилося ж свято дебютним виконанням гімну дитячої театральної школи за участю мультиплікаційних героїв у виконанні учнів.
Ніна МАКСИМОВА.

Десять днів в Одесі…
Відбір учасників проєкту «Європейська школа-1» (Є) був вельми серйозним. Від хлопців вимагалися не тільки кмітливість, але й уміння налагоджувати стосунки в команді, швидко приймати рішення, миттєво реагувати в складних ситуаціях. Адже мета уроків в Одесі — навчання членів Асоціації студентів Європи основам організації різних заходів, укладання контрактів, етиці спілкування.
30 студентів, які прибули до нашого міста, виявилися гідними звання цивілізованих європейців.
З аеропорту, залізничного та автовокзалу наші гості були доставлені до Міжнародного гуманітарного університету. Посміхаючись, голосно вітаючи одеських організаторів проєкту, хлопці розсілися за парти, вислухали привітання від керівництва МГУ та одеської антени AEGEE в рамках офіційної частини програми, після чого попрямували до готелю «Мирний», де незабаром вже танцювали і грали в різноманітні ігри.
Протягом 10 днів хлопці вставали о сьомій годині, до дев’ятої вже були в МГУ, де половину робочого дня присвячували прослуховуванню лекцій. У другій половині дня розпочиналася напружена робота в групах, де вирішувалися важливі завдання, приймалися серйозні рішення. Тренери стимулювали ті чи інші події, розігрували певні ситуації, розподіляли ролі.
Увечері хлопці в обов’язковому порядку вирушали на вечірку в центрі міста, миттєво перевтілювалися і від душі розважалися. Студенти дружили, створювалися пари, хлопці подобалися один одному, подобалися нам. А їм подобалася Одеса. Анна-Марія з Румунії захоплювалася архітектурою міста. Не переставала повторювати, що у них в Румунії теж красиво, тільки будівлі в менш занедбаному стані і дороги кращі. Штефану з Німеччини сподобалося нічне життя міста, «смішні», за його словами, ціни, приємні заклади. А чешка Камілла щодня відсилала десятки листівок друзям, і в них обов’язково відзначала, яка чудова країна Україна, яке захоплююче місто Одеса…
Були, звичайно ж, і неприємні моменти. У наївного угорця Габріеля на другий день була вкрадена цифрова фотокамера. Обурений з цього приводу голландець Дейвід не міг заспокоїтися: «Хіба не вчили чужого не чіпати, по кишенях не лазити?!»
А в переддень останнього дня програми один відомий бар у центрі міста розкрутив турка Еврена на 300-гривневу пляшку горілки і марочне вино, яке не було замовлено.
Але без цих неприємних інцидентів надто вже ідеальним здавалося б перебування європейських студентів в Одесі.
Нам вдалося поєднати важливу роботу з чудовим відпочинком. Я буду сумувати за новими друзями, але відтепер, стикаючись з шарлатанством, грубістю і злістю в громадських місцях нашого міста, буду посміхатися, тому що це нагадає мені десять листопадових днів цього року. І жити стане простіше, відкриється нове дихання.
Влада БРОНЗ.