Так здавна називали район, розташований від «напівмосту Сікара», що зберіг певну подобу мосту лише з одного боку, а з іншого боку міцно влився в бруківку вулиці Єврейської (про яку, звісно, всю інформацію можна отримати лише в Олега Губаря) і аж до Митної площі. Над «Канавою» проходять три мости, що з’єднують вулиці Грецьку, Жуковського та Буніна з Канатною. Цей район утворився на дні великого яру, що тягнувся до порту. Він завжди був на особливому рахунку!

* Йде знесення старих будинків по Польському узвозу.

* Ось і все, що залишилося від «канавського» будинку № 13 на Польському узвозі.

«Канаву» описав Євген Новицький у своїй книзі «Одеські миражі»: «…Весь район цей був зовсім непростим. Ще з часів «доісторичного матеріалізму» саме тут, біля порту, відбувалося безліч історичних подій. Тут творили історію аристократи, що втекли від маленьких кровожерливих революціонерів, революціонери, що втікали від убитих ними аристократів сходами Потьомкінських сходів в обійми прикажчиків, і, нарешті, чудово переписували історію «буревісники революції», просиджуючи чи то в нічліжках, чи то в дешевих борделях.
…в ці будинки можна було увійти на одній вулиці і вийти на іншій. З їхніх підвалів темні лабіринти катакомб виводили контрабандистів за лінію порто-франко…»
Ймовірно, перша фраза, майже поетично описує «Канаву», потребує деякого розшифрування: «Аристократи», що втекли від «революціонерів», відносять нас до сторінок книги Валентина Катаєва «Вже написаний «Вертер»…» там описується реальний епізод — кільком арештованим чекістами царським офіцерам вдалося втекти, коли їх вели Сабанеєвим мостом на Маразліївську, де розміщувалася будівля ЧК, і сховатися у дворах і закутках «Канави». «Революціонер», що втікав від убитого ним «аристократа», — це народоволець Степан Халтурін, який застрелив 18 березня 1882 року на Приморському (тоді Миколаївському) бульварі одеського військового прокурора генерала В. Стрельникова, і намагався втекти Потьомкінськими (тоді Бульварними) сходами все до тих же рятівних закутків «Канави».
Ну, а «буревісник революції» — це Максим Горький, тоді Олексій Пєшков, про перебування якого в тому районі до недавнього часу повідомляла меморіальна дошка на будинку по Деволанівському узвозу.
Євген Новицький чудово знав і історію, і сам цей район. На початку 70-х, коли він навчався на історичному факультеті ОДУ, він працював сантехніком у ЖЕКу, який обслуговував будинки на «Канаві». Це давало йому «казенну квартиру» в будинку № 9 на Польському узвозі та можливість на законних підставах лазити по підвалах і горищах «Канави».
«Старі меблі, скрині з одягом початку століття, якісь прилади, старовинний інструмент, не кажучи вже про розмоклі книги та картини…
…Витягнув з-під шару кіптяви та жиру маленький чудовий шафка сімнадцятого століття, інкрустований чорним деревом і перламутром. Проплававши не один вік на кораблях усіх морів, шафка потім слугувала підставкою під гасову лампу в комунальній квартирі… Намагаючись не потривожити клопів, які так і норовили стрибнути за комір, згреб пачку журналів мод часів російсько-турецької війни, кілька зарослих пліснявою тарілок, що виявилися мейсенськими шедеврами, і, як контрибуція за перемогу в боротьбі з тарганами, купу чорних виделок і ложок. Вимочені в бензині та начищені, вони срібно заблищали гравіюванням і різьбленням, передаючи з часу «Привітъ з Алупки», — так у «Одеських миражах» Євген Новицький описує свої дослідження.
Всім же іншим, хто не живе безпосередньо в «Канаві», гуляти там особливо не рекомендувалося. Грізна слава «канавських хлопців» тримала нас, юних мешканців центру, у 60-ті роки подалі від цього району. «Канавські» з гуркотом і іскрами мчали по Польському узвозу на саморобних маленьких візках, зроблених з ящикових дощок і оснащених трьома здоровенними підшипниками, що виконували роль коліс, і потрапляти їм на шляху без супроводу дорослих було «чревато»!
Звісно, шкодувати про те, що почали знесення старих «канавських» будинків, навряд чи розумно.
І в кращі їхні роки «зручності у дворі» в цих будинках були звичайним явищем, а жити в цих вельми багатих історією, а також усілякими комахами та гризунами стінах було, прямо скажемо, зовсім не комфортно, особливо за сучасними мірками.
І все ж шкода! Шкода безповоротно йде Одеси, що зберігала спадковість історії від самого свого заснування і до нинішніх часів, — через будинки, частинки збереженого старого побуту, покоління, що жили в цих будинках.
Будуть побудовані інші, зручні та красиві будинки, прийдуть інший, комфортний побут та інші сім’ї, але це буде зовсім інша історія і зовсім інша Одеса.
Прощавай, «Канаво»!
Олег ВЛАДИМІРСЬКИЙ.