Виват, опера!
29 ЛИСТОПАДА на гостинній сцені театру Музичної комедії відбулося капітальне поновлення опери Джакомо Пуччіні «Богема» (режисер поновлення — лауреат Всесоюзного конкурсу Сергій Зуєнко, художник поновлення — заслужений художник України Наталія Бевзенко-Зінкіна).
Розчиняються куліси — і ми бачимо мансарду, в якій мерзнуть представники паризької художньої богеми, юні майбутні генії. Що ж, ситуація приблизно відповідає реаліям життя театру. У виставі є сцена, де на порівняно невеликому просторі потрібно організувати рух великої маси людей — по секрету мені розповіли, що масові сцени репетируються в приміщенні, де раніше розташовувався театральний буфет: «Арії з буфету!..» Але в жарті чується присмак гіркоти…
Вистава залишає приємне враження. Перш за все тим, що в ній зайняті молоді.
Оперний жанр — досить консервативний: немолоді солісти часто співають за молодих, видаючи штампи і у своїй сценічній поведінці, і, що ще гірше, у самій манері співу. О, ця горезвісна «оперність», яку пародіював ще лялькар Образцов! Слава Богу, у цій виставі солісти демонстрували не тільки техніку, а живі, наповнені емоціями голоси. Особисто мені найбільше до душі припала Мімі — лауреат міжнародних конкурсів Інга Мартинова: голос у неї хвилюючий і хвилюючий. Але даремно вона його форсувала. Найбільш природною вона була у фінальній сцені. До речі, не дуже зрозуміло, чому Мімі повинна помирати на стільці, якщо на сцені є ліжко. Непогано показав себе і лауреат міжнародних конкурсів Руслан Зіневич у ролі поета Рудольфа.
Ще одна проблема оперного жанру — це, як правило, статичність мізансцен і досить посередні акторські дані солістів. У музичній академії вчать співати. Акторами ж співакам доведеться стати в театрі. Та ще — якщо пощастить з режисурою. Мушу сказати, що у виставі багато сцен досить живих, де сценічна поведінка акторів виправдана. Єдина серйозна претензія до режисури пов’язана у мене з Мюзеттою у виконанні дипломанта міжнародного конкурсу Альони Кістеньової. Ось сцена, в якій Мюзетта, прогулюючись зі стареньким Альцидором, намагається привернути увагу колишнього коханця, художника Марселя. Ну що ж, ми уявляємо собі, як витончено, смачно зробила б це кокетлива француженка, кидаючи палкі погляди, прогулюючись дратівливою ходою, крутячи спідницею… Наша ж актриса сіла на стіл і незграбно задерла спідницю — вийшло вульгарно і несмачно. Можливо, в усьому винна та сама колишня буфетна кімната — репетиційного часу не вистачило?
Оновлені декорації виглядали ефектно, особливо в передостанній сцені, з річкою, що йде вдалину. Музика Пуччіні, слава Богу, не заглушала голоси солістів (диригував народний артист України Ярема Скибинський). Вистава була схожа на картину, яка ще трохи сирувата — мав би підійти майстер і нанести ще кілька мазків. Те саме чарівне «трохи-трохи» — для повноти художньості, якої мені все ж бракувало.
НАСТУПНОГО ДНЯ я був присутній на концерті солістів, хору та оркестру державного академічного оперного театру в Одеській філармонії. Хай вибачать мене заслужені та народні артисти, що брали участь у концерті, але я знову ж таки буду говорити насамперед про молодих, бо з ними пов’язане майбутнє театру.
З молодих я б відзначив насамперед лауреата міжнародних конкурсів Аліну Перетятько, яка виконала каватину Розіни з опери «Севільський цирульник» Дж. Россіні. У неї є не тільки голос, але й художній такт, і смак, а це дорогого коштує. Сподобався мені і красивий бас Сергія Узуна, який виконував арію дона Базиліо з того ж «Севільського цирульника». Порадували лауреати міжнародних конкурсів Андрій Перфілов та Юлія Панченко — гарні вони були в дуеті Рудольфа та Мімі з «Богеми», виразно прозвучала у виконанні Юлії Панченко і молитва Тоски з опери «Тоска» Дж. Пуччіні. Гарна була і лауреат міжнародних конкурсів Наталія Шевченко, яка разом з Андрієм Перфіловим захоплено виконала «Застільну» з «Травіати» Джузеппе Верді.
Справив враження квінтет з «Кармен» Ж. Бізе, в якому тон явно задавала народна артистка України Людмила Ширіна (шкода, що ми не почули її в сольній партії), вагомо прозвучав і фрагмент фіналу другого акту опери Дж. Верді «Аїда», тут задавав тон народний артист України Володимир Тарасов. Запам’яталася мені в його виконанні арія Ріголетто з опери Верді «Ріголетто», цю драматичну партію він співав, що називається, «в образі». Так само в образі — співав і народний артист України Василь Навротський у сцені «Біля колиски» з опери «Алеко» Сергія Рахманінова. А ось ще один народний артист України Анатолій Бойко виступив, на жаль, досить формально, хоча і справді жваво виконав куплети Мефістофеля з «Фауста» Шарля Гуно.
Хай вибачать мене ті виконавці, яких я не згадав. Важливий висновок: оперний театр живий, він сповнений творчих сил, творчий склад його поповнюється талановитими артистами. І залишається побажати, щоб той складний період свого життя, який переживає колектив, не відбився несприятливо на долі цих артистів.
Ілля РЕЙДЕРМАН.

Від свого не відрікаються
Спільну звітну виставку представили в Центрі болгарської культури (пров. Віце-адмірала Жукова, 9, біля Грецької площі) подружжя Тетяна Соколова та Володимир Дудник з Ізмаїла. Експозиція працюватиме до католицького Різдва, 25 грудня.
ЦЕ СПРАВДІ творчий звіт: персональна виставка В. Дудника була майже п’ять років тому тут же, а Т. Соколова — дебютантка, представила напрацювання одного творчого року. Художники вміло розвісили свої твори, відмінно «списавшись» один з одним: експозиція справляє враження тематичної та стильової цілісності, хоча роботи, представлені в ній, дуже різнопланові, часом відверто експериментаторські.
Володимир Дудник — пейзажист лірико-філософського складу, в деяких роботах навіть публіцистичний. Свого часу ми детально знайомили читачів з творчими особливостями цього живописця, який пробує різну манеру — від суворо академічної до відтворення за допомогою олійних фарб, специфічних ефектів кольорового фото, плакатного глянцю. Дудник може дотримуватися традиції, може бути і модним. Вміє бути смиренним послушником природи і вміє розумно експлуатувати помітний журнальний «гламурний» кітч, інстинктивно вловлюючи особливості зорового сприйняття, естетичний настрій і очікування сучасної публіки, з якою, однак, і не думає гратися.
Як будь-який непересічний художник, у своїх пошуках він нерівний, але вже накопичив певну кількість «знакових», «марочних» робіт, вони впізнавані і… нев’янучі. Тут ми зупинимося на новинках. У В. Дудника є чудова особливість, яка, власне, і робить його пейзажистом: найнепривабливіший, убогий, нудний ландшафтний мотив Дудник вміє зробити захоплюючим. Погляньте на невелику картину «Віддзеркалення жовтня»: вузька протока, плаский глинистий бережок, зарості сухого бур’яну, і нічого більше, — як перетворив усе це художник, передавши на полотні сумне сріблясте сяйво сухої пізньої осені!
На задвірках скупуватої степової природи живописець виявив епічну велич…
Гарні у В. Дудника пейзажі Придунав’я; особливо, на мій погляд, гуаш «Вечір очікувань». Чарівність старовинного пейзажного живопису — у двох варіантах одного пейзажного мотиву: «Вечір у Бутученському монастирі» та «Священна тиша». Інтимно-теплі пейзажі Затоки — результат літнього пленеру.
ЯКЩО Володимир Дудник, створюючи свої пейзажі, бере природу у вселенському охопленні, панорамно, то Тетяна Соколова фіксує милі серцю ефемерні частки природи — швидкоплинну і вічно оновлювану розкіш життя: квіти. Вона присвячує Ван-Гогу свої «Соняшники», зовсім не намагаючись йому наслідувати, але виявляючи власний сильний темперамент, експресію, сердечність і професійну хватку. Букети вона пише, ставлячи квіти в один і той же грубий глиняний глечик, — пише іноді одні й ті ж квіти в різній колористиці та різному настрої: хризантеми, то золочені сонцем, то лілові в сутінках. Вона пробує різні живописні техніки: нервову, пастозно-розгонисту; щільний, матеріальний, енергійний живопис у дусі шістдесятників; вишукано-декоративний; скрупульозно-натуралістичний.
За професією Тетяна — дошкільний педагог, і схильність до малювання досі виражалася в тому, що Соколова розписувала картинками стіни в дитячому садку для малюків. А рік тому серйозно взялася за мольберт. І результатів досягла вражаючих. Володимир заохочує творчість дружини, пишається нею. Тепер, розповідають вони, в домі суціль і поруч нічні бдіння за мольбертом, під ранок хваляться один одному, хто що написав. А донька освоїла графічний, журнально-книжковий дизайн…
…На вернісажі розповів Володимир Дудник, яка притча з ним нещодавно трапилася. Був він на пленері в Молдові, писав краєвиди Бутученського монастиря: це скельний монастир, обитель схована у відвесній кручі над річкою. У Володимира, у двох згаданих вище «бутученських» мотивах, пейзажик: вигин ґрунтової дороги, шматочок урвища вгадується, фоном — узгір’я, а над невидимою кручею дзвіничка стирчить — ніякої в ній архітектурної краси, убогенька така. Але бідна ця сільська дзвіничка — головна складова картини, і композиційна, і смислова, спробуй, прибери її!..
І ось пише наш художник свій опус, і тут гальмує поруч «джип» наворочений, виходять з нього, немов у телесеріалі, громадяни в плащах і дуже картиною Дудника цікавляться. Скільки коштує, питають. Живописець каже: «Триста доларів». Найвища, до відома читача, салонна державна ціна для олійного живопису такого формату, тільки чи часто художнику випадає продати картину, а тут така тобі удача! «Беру, — каже один «у плащі». — Я люблю пейзажі. Тільки, чуєш, ось це б споруду прибрати, замалювати», — і показав на дзвіничку.
З чого б, здивувався художник. І раптом зметикував: хлопці — явно «особи кавказької національності», з мусульман. Їм, звичайно, храмова атрибутика «невірних» на картині ні до чого. «Та адже ці триста доларів для мене тридцятьма срібняками обернуться, — промайнуло в голові у Володі. — Як же можна від свого відрікатися?!» — і сказав: «Картину не продаю»…
Отак ми й змогли побачити її на виставці. Картина справді гарна.
Тіна АРСЕНЬЄВА.

дні польської культури
Там, де Схід зустрічається із Заходом
В Одеському музеї західного та східного мистецтва (Пушкінська, 9) відкрилася виставка «Замкова каплиця Святої Трійці в Любліні: там, де Схід зустрічається із Заходом».
Ця виставка відбулася завдяки зусиллям Генерального консульства Республіки Польща в Одесі, Одеського відділення Українського фонду культури, Музею західного та східного мистецтва, а також Люблінського музею. Експозиція розповідає про копітку та багаторічну роботу польських реставраторів, силами яких світовому мистецтву була повернута одна з незвичайних цінностей, пам’ятка світової культури XIV — XV століть — розпис каплиці Святої Трійці, виконаний у візантійсько-руському стилі. Каплиця Святої Трійці була задумана Владиславом Ягайлом (тоді ще тільки великим князем Литовським), а фрески з’явилися в 1418 р., коли Ягайло вже став королем польським.
Каплиці належало стати місцем важливих історичних подій. Тут Ягайло був обраний королем польським (1386 р.), тут була підписана Люблінська унія (1569 р.).
Для створення каплиці були запрошені зодчі з Волині, Твері, Новгорода, Києва та інших міст. Вони використовували традиційні для свого часу матеріали: гашене вапно, дрібно нарізані лляні нитки, яєчний білок, натуральні барвники, які через багато століть стали предметом вивчення істориків, реставраторів, мистецтвознавців і незаперечним доказом взаємопроникнення двох традицій. Збудована в готичному стилі каплиця, суцільно прикрашена фресками в стилі східно-християнських храмів і за східним каноном, є пам’яткою толерантного ставлення двох гілок (західної та східної) християнської релігії.
І ще одна дивовижна подія пов’язана з цією каплицею. Її власна історія сумна. Вона знала розорення та приниження, всі фрески на довгі роки були покриті товстим шаром штукатурки, але в 1899 році випадково відкрилися художнику Юзефу Смолінському.
З цього часу починається довга історія реставрації, яка ділиться на три етапи.
Перший етап припинено в 1923 р. Пізніше, в 1954-1959 рр., реставрацією займалася майстерня під керівництвом Богдана Марконі, але її зусилля були не зовсім вдалі; і, нарешті, з 1976-го починається заключний етап, який увінчався успіхом польських реставраторів. Ось уже десять років, як світовій культурі повернуто цю пам’ятку. Майже в первозданному вигляді (75% від того поліхромного живопису, який покривав стіни в 1418 р.). Таким, як його задумав дивовижна людина, Великий князь литовський, король Речі Посполитої — Владислав Ягайло. Можливо, були у нього і особисті мотиви, щоб покрити стіни своєї каплиці «східними» фресками? На такий виклик іконоборчому Заходу потрібні були вагомі підстави. Але це ми залишимо палкої уяви та дослідницького чуття читача.
Потрібно відзначити, що виставка задумана одеським відділенням Українського фонду культури як один з епізодів на згадку про Папу Івана Павла II, який пішов з життя рік тому — людину, екуменіста, яка прагнула до миру та взаєморозуміння, до толерантності релігійних напрямків. Ідея була підтримана Генеральним консульством Республіки Польща в Одесі. Багато праці в створення експозиції вклали співробітники двох музеїв — Люблінського та ОМЗМ, в залах якого на відкритті звучала натхненна гра чудового гітариста Анатолія Шевченка: він виконав свої твори, присвячені світлій пам’яті Папи Івана Павла II.
Анна АЛЕКСЄЄВА.

анонс
Клуб високої музики
Дайош «чорний джаз»… на батьківщині джазу!
8 грудня о 19.00 в Одеській філармонії (вул. Буніна, 15) Клуб високої музики (президент Юрій Кузнєцов) імпровізує по-чорному: у нас в гостях віртуоз-саксофоніст ДЖЕРАЛЬД ХАЙЕС з Нью-Йорка.
Його партнери в концертній програмі — АРКАДІЙ ОВРУЦЬКИЙ та ЮРІЙ КУЗНЄЦОВ.
Джеральд Хайес — учень Майлза Девіса: 14-річного Джеральда представив М. Девісу старший брат Луїс Хайес, всесвітньо відомий барабанщик, який довго грав в одному складі з великим Майлзом. Джеральд Хайес — лауреат престижних музичних премій 1999 та 2001 років. Виступає в престижних клубах Нью-Йорка та світових турне з Торі Окі Бенд, Херберт Леман Бенд, а також у складі квартету Льюїса Хайеса та Джессі Джексон Бенд. Викладає гру на флейті, кларнеті та саксофоні.
Аркадій Овруцький — москвич, лауреат джазових фестивалів, творець і лідер квартету, партнер багатьох джазменів зі світовим ім’ям. У новому проекті, який буде представлений 8 грудня, з Овруцьким грають Володимир Нестеренко та Олексій Кравцов. З початку 2005 року Аркадій Овруцький працює і записується в Нью-Йорку.
Виступ Джеральда Хайеса проходить в Україні вперше.
Телефон для довідок: 251-536.

Видавництво «Оптимум» — «Вся Одеса»
9 грудня в Золотому залі Одеського літературного музею відбудеться зустріч з нагоди 10-річного ювілею книжкового видавництва «Оптимум» та виходу у світ 400-ї книги.
Напередодні цієї неординарної для нашого міста події ми взяли інтерв’ю у директора видавництва Бориса Олександровича ЕЙДЕЛЬМАНА.
— Почнемо, мабуть, спочатку. Отже, як зародилася у вас ідея такого непростого в наш час підприємства?
— Сталося це в далекому вже 95-му. Три університетські друзі за чашкою кави вирішили писати книги. Один написав детектив, який незабаром побачив світ 10-тисячним накладом, а автор став головним редактором новонародженого видавництва «Оптимум». Інший пішов у дворічну творчу відпустку і повернувся з романом у жанрі фантастики, обсягом під 1000 сторінок (який видати не представляється можливості донині, через відсутність коштів). Третій же мав розробляти «побутовуху», але вона його так заїла в повсякденній війні за виживання видавництва та підприємства, що він залишився директором з нездійсненною мрією про лаври літератора.
— Що ж виходить — не склалося ваше видавництво на «трьох китах»?
— Чому ж? Вони всі закладені в основні принципи нашого підприємства: це, в першу чергу, прагнення (а хто не прагне!) до видання високохудожньої літератури. Крім того, бажання зробити книгу дешевою, доступною як авторам творів, так і читачам. Це так званий принцип відомого видавця Ситіна. І треба зауважити, що були часи, коли наші книги коштували дешевше буханки хліба. І третє, головне, заради чого затіяно було наше книговидання: книги мають бути про Одесу, одеських авторів (де б вони не жили) і для одеситів «усіх країн і народів».
— Ось ми і підійшли до головного — вашої знаменитої «білої» серії «Вся Одеса». Адже «Оптимум» — це «Вся Одеса»?
— «Вся Одеса» — це не тільки 40 книг у «малій» і 11 у «великій» білій серії. Це, якщо хочете, обличчя нашого видавництва. Кожна з книг — сторінка історії нашого міста, і, будемо сподіватися, ніколи ця серія не закінчиться. Але поряд з цим ми відкриваємо читачам нові та давно забуті імена. Серед них можна відзначити А. Дорошенка з його вже знаменитою «Поемою про Місто», серії книг Р. Александрова, В. Нетребського, відомого краєзнавця і дослідника С. Лущика, романи В. Жаботинського, талановиту поетесу І. Дубровську, істориків А. Третяка, А. Добролюбського, В. Савченка та багатьох інших.
— Напевно, багато ваших книг не залишилися непоміченими на конкурсах і ярмарках?
— Так, нам дуже приємно, що серед нагород є і такі, як «За безкорисливу любов до Одеси», «Повернені імена», «Пам’ять», почесний диплом IX Всеукраїнського форуму видавців України «За серії дитячих книг українською мовою на високому художньому та поліграфічному рівні». Ми єдині в Одесі серед видавництв, хто відзначений Почесною грамотою Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.
— Що ще характерно для вашого видавництва, чим ви цікаві досвідченим і початківцям авторам, на ваш погляд?
— Номінально в Одесі понад 50 видавництв, з яких активно працюють не більше 5-7. Але тільки ми не маємо іншого бізнесу, ні міністерських заявок. Фактично книговидання — наша єдина справа. Тому ми раді кожному автору і створили у себе справді творчу літературну атмосферу. Ніякої казенщини, творчий підхід до кожного автора, кожної книги в атмосфері поваги та служіння літературі.
— Віриться, що ви не зупиняєтеся, і в творчому портфелі видавництва знаходяться нові книги.
— Як я вже зазначав: ми не можемо чекати «милостей від природи» (міська та районна влада, на жаль, не розуміють поки що, що ми по-своєму, а вони по-своєму повертаємо Одесі її гідне ім’я). Цікавий, наприклад, проект подарункового видання альбому про Одесу, підручник з історії міста для учнів шкіл «Казки народів Одеси».
— Але чи не буде все казкою, як і все наше нинішнє життя?
— Це залежить не тільки від нас, але й від можновладців.
Інтерв’ю вів Олександр БОРИСОВ.