Напередодні Дня незалежності України голова Одеської організації ветеранів воїнів-однополчан генерал-лейтенант у відставці М. П. Лейфура нагороджений орденом Богдана Хмельницького. Ця організація ветеранів була створена однією з перших у колишньому Радянському Союзі і завжди відзначалася як одна з найкращих. У майбутньому році їй виповниться 50 років. У неї і сьогодні на рахунку чимало добрих справ.
РАННІМ березневим ранком 1944 року жителі села Березанка Миколаївської області раптом побачили, що вулицями крокують радянські солдати. Загарбників вигнали так раптово і стрімко, що селяни навіть не почули шуму бою. У селі скупчилася техніка, гармати, танки. Ось вже було роздолля для місцевої дітлаху! Хлопчаки шниряли всюди, приставали з запитаннями до солдатів, вилазили на артилерійські гармати і на танки.
Блищали очі від цікавості у Миколи Лейфури. І це помітив один з командирів. — «Ану-но прокати цього пацана на «віллісі», — сказав він своєму шоферу. І ось, на заздрість усім, Микола вибрався в автомобіль і з вітерцем промчав вулицями рідного села. Груди розпирало від гордості, а сільські хлопчаки готові були лопнути від заздрості. Ось у цей день Микола і вирішив: буду військовим! Тоді йому було десять років, але від своєї мрії він не відмовився. Після закінчення середньої школи вступив до Харківського танкового училища.
Командував взводом, ротою, полком і дивізією. Побував у різних гарячих точках того часу. Коли був радником у В’єтнамі, ледь не розпрощався з життям під час небезпечної операції. А закінчив військову службу на посаді заступника командуючого військами Одеського військового округу у званні генерал-лейтенанта.
Міську організацію ветеранів воїнів-однополчан Микола Петрович очолює близько трьох років. За цей час вдалося зробити чимало доброго. Заново обладнано приміщення, в якому колишні фронтовики можуть збиратися; оформлено барвисті планшети, присвячені найважливішим етапам Великої Вітчизняної війни. Тут же — портрети полководців того часу.
— Що головне для вас сьогодні в роботі ветеранської організації, її президії?
— Питання соціального захисту колишніх фронтовиків, їхня участь у військово-патріотичній роботі з молоддю, — говорить Микола Петрович. — Але у нас адже немає жодних коштів для надання допомоги тим, хто її потребує. Доводиться просити спонсорів, місцеву владу… Як правило, нам йдуть назустріч. Особливо добрі контакти у нас з головами районних адміністрацій та радами ветеранів Приморського, Малиновського районів. Ніколи не відмовляє нам керівництво припортового заводу.
Велику допомогу члени президії організації надають тим, хто працює з молоддю.
Проводять інструктаж з ветеранами, допомагають відновити в пам’яті найяскравіші історичні події, підкажуть, як краще побудувати свій виступ. Не випадково колишніх фронтовиків з цієї організації так охоче запрошують до навчальних закладів. Особливо тісні контакти зі школами №№ 16, 17, 39, 117, 82, 56. А музей середньої школи
№ 16, присвячений головному маршалу танкових військ А. Х. Бабаджаняну, зайняв перше місце серед музеїв та кімнат бойової слави шкіл міста.
— І все ж, якби вам надали можливість внести якісь зміни в роботу ветеранських організацій, що б ви зробили?
— По-перше, велика роз’єднаність. Існують ветеранські організації залізничників, Міністерства з надзвичайних ситуацій, нещодавно створена організація «Патріот», до якої увійшли працівники правоохоронних органів. Колишні воїни-афганці найчастіше діють абсолютно самостійно тощо. Роз’єднаність ослаблює ветеранський рух. Мені здається, розумно вирішуються ці питання в багатьох європейських країях. Там існує Міністерство у справах ветеранів війни. Воно об’єднує всіх, хто брав участь у будь-яких збройних конфліктах країни в різні роки і будь-де.
У нас в обласній, міській організаціях ветеранів є комітети по роботі з ветеранами війни. Але, на жаль, їхню турботу ми не завжди відчуваємо. Особливо таку претензію висловив би на адресу міської ветеранської організації.
— Давайте повернемося до вашої особистої долі. Як би вона склалася, якби не армія?
— Навіть не знаю. У дитинстві я був хуліганистим хлопцем, і боюся, навряд чи з мене вийшов би якийсь толк, якби я не опинився на військовій службі.
— За час служби в армії були такі моменти, які згадуються особливо часто?
— 295-а дивізія, якою я командував, стояла в Баку. Під час Великої Вітчизняної ця дивізія брала участь у визволенні Одеси. На черговий її ювілей приїхало багато гостей. Під час святкування піднімається один з них і звертається до мене: чи не був я в селі Березанка, коли дивізія визволяла це село? Я кажу, що був, і розповів, як мене прокатили на «віллісі». Тоді він звертається до іншого гостя і каже: «Льоша Федоренко, піднімися, покажись, яким ти став!»
І я раптом зрозумів, що і той, хто піднявся першим, і Льоша Федоренко — це ті, хто влаштували мені поїздку на автомашині! Колишній капітан Іван Стороженко став заст. голови міськвиконкому П’ятигорська, а Льоша і на громадянці працював водієм. Ось вже була у нас радість! Таку зустріч до кінця життя не забудеш!
— Ви задоволені тим, як склалося життя?
— В головному — задоволений. Я б навіть сказав, що я щаслива людина.
— З яким девізом Ви йшли по життю?
— Честь маю! І я з гордістю можу сказати, що ніколи від нього не відступав.
Дмитро ПЕТУНІН.