(Закінчення. Початок у номері від 23 червня).
ВЕЛИКИЙ ВПЛИВ на утяжеление звуку «Judas Priest» мав досвідчений гітарист Гленн Тіптон, який грав до цього зі своєю групою на розігріві в європейському турне «Deep Purple». Доля благоволила до «Джудас Пріст» — диски 76-го та 77-го років були вельми успішні, і музиканти різко змінили імідж, перетворившись, у дусі моди, на крутих байкерів із зачісками, що дало насмішникам привід назвати той час «епохою пуделів». Подібно до глем-рокової американської групи «Kiss» («Поцілунок»), «прісти» почали виїжджати на сцену на крутих мотоциклах, потрясаючи в повітрі металевою «козою», авторство якої Хелфорд приписує собі, незважаючи на іронічне хихикання суперпопулярного рок-співака Ронні Ді, який стверджує, що цією самою пальцевою «козою» його в дитинстві лякала бабуся…
У ті роки перед групою виникла проблема. Говорить Гленн Тіптон: «Кожна успішна англійська група рано чи пізно стикається з дилемою: на кого працювати — на Англію чи на Америку? Якщо в тебе вийшов хіт в Англії, це дозволяє платити за рахунками два-три місяці, але в Америці хіт дозволяє спокійно протягнути два-три роки!». Наступні диски показали, що музична машина JP навчилася працювати, як годинник: платівки 1978—1990 років стали платиновими (понад мільйон проданих копій).
Але в 1992 році зі скандалом і диким «хаєм» з групи пішов вокаліст Хелфорд, клянучись і божачись, що ноги його більше не буде навіть близько, і чуючи у відповідь від Кенна Даунінга щось подібне до одеського: «Хиляй подалі, п…р!». Лише чотири роки потому JP знайшли собі вокаліста: ним став нікому не відомий американець Тім Оуенс, прозваний «Шкуродер» («Ripper») за любов до однойменної пісні з другого диска групи. Хвалячи щосили свого нового співака, команда в 1997 році випускає альбом «Лікар», а через три роки — диск «Руйнування». Але досягти колишніх висот група не змогла — адже з відходом Хелфорда вона розгубила своїх шанувальників.
Втім, і у Хелфорда справи йшли далеко не блискуче — незважаючи на всі його зусилля, лише одна його робота виявилася гідною уваги: «Воскресіння» (2000 р.). І ось у 2002 році почалося те, чого й можна було очікувати: потік взаємних уколів почав вичерпуватися, з’явилися чутки про возз’єднання групи. На початку 2003 року грянула блага вість: Роб Хелфорд повертається в JP, починається концертна діяльність і підготовка до запису нового альбому! Тім Оуенс, подякувавши крізь стиснуті зуби старших товаришів, тихо пішов і приєднався до групи відомих музикантів «Iced Earth» («Крижана Земля»), випустивши в 2004 році посередню роботу «Glorious Burden» («Славний спів»).
Того ж 2004 року «прісти» організували гастролі, які підтвердили, що Хелфорд куди більший майстер дряпати горло, ніж Оуенс. Виблискуючи лисиною, одягнений у готичний багряно-чорний, покритий заклепками халат до підлоги, співак видавав на-гора кращі роботи команди, а також і пісні з малоуспішних дисків, записаних без нього.
І ОТ, СТАЛОСЯ! Восени 2004 року надійшов у продаж альбом «Angel of Retribution» («Ангел відплати»), з обкладинкою, на якій зображений цей самий ангел, більше схожий на робота.
П’ятнадцятий студійний альбом — це класичний JP із сучасним звучанням і потужними нетривіальними ідеями протягом усіх десяти композицій загальною тривалістю в 52 хвилини. Диск містить і могутні бойовики, і віртуозні соло здвоєних гітар, як, наприклад, у композиції «Deal With Devil» («Угода з дияволом»), з відповідною лірикою та згадкою про старозавітного Йосипа, захисника єврейського народу від фараонів: «Ми рулимо до святого Йосипа, і ніщо не змусить нас відступити»…
Чіпкі рифи миттєво заводять, а середній темп дозволяє вокалісту як слід розспіватися; музикантам дана свобода для соковитих імпровізацій. Тут варто нагадати, що, крім уже згаданих асів, у JP працює геніальна ритм-секція у складі басиста Яна Хілла (одного з засновників групи) та ударника Скотта Тревіса, який бомбить у «прістів» ось уже 15 років.
Диск сповнений енергетики, і його, без усякого сумніву, можна поставити в один ряд з класичними альбомами «Британська сталь» (1980) та «Знеболювач» (1990). І на цьому тлі, серед нестримної люті та невгамовної динаміки, виблискує, немов зірка на оксамитовому нічному небі, філігранна балада «Ангел», що вражає своєю непідробною елегією. Вона годиться бути номером один у списку балад JP: «О, Ангел, освіти мене своїм світлом, молю тебе, і тоді всі мої гріхи будуть змиті, і ти понесеш мене на своїх крилах вдаль, де ми всі почнемо знову…».
Завершує альбом 13-хвилинна епічна композиція «Лох-Несс», в якій Хелфорд, кричачи і стогнучи, вмовляє знамените озеро відкрити йому таємницю своїх глибин. Отже, останню на сьогодні роботу славних англійських рокерів я дозволив би собі оцінити на 9 з 10: потенційна класика. Протягом 30 років існування групи було продано 30 млн. альбомів…
ДЯКУЮ читачам «Вечірньої Одеси» за листи, особливо — компетентному та щирому Федору Федулову (дійсно, в мою статтю від 21.04.2005 р. вкралася прикра, а саме: механічно-арифметична, — помилка!..). І шкода, що сьогодні в одеському теле- та радіоефірі, де працюють близько 30 компаній, жоден канал не має авторської програми, присвяченої класиці рок-музики… Peace, Love And Rock&Roll!
Кліфф РОЛЛІНЗ.
При технічному сприянні World ORT.
E-mail: MobyDick@ort.odessa.net