Схоже, що в нашому місті, яке не без підстав вважалося одним із культурних центрів спочатку однієї, а потім і іншої, вже не настільки великої, країни, поновив гастролі «театр абсурду». Одразу виникає питання про те, що ж у ньому змінилося за останні роки. З урахуванням того, що театр і глядачі — речі нерозривні, основні компоненти цієї зв’язки спробую висвітлити.
Отже, режисери і сценаристи. Сказати про те, що це люди аж ніяк не бідні, буде невірно. Дуже заможна публіка. Запитувати зайве, сподіваюся, чому цю категорію «творчих працівників» характеризую, використовуючи такий специфічний параметр. Просто він є визначальним. Відмінною рисою цих діячів також є повна відсутність інтересу до питання: а чи сподобається вистава глядачам? Головне — декорація (про якість її матеріалу і переважну зараз кольорову гаму говорити не буду). Але чому так? На жаль, у країні склався прошарок людей, для яких усі інші громадяни, крім їхнього кола, — інопланетяни, з якими вони лише через непорозуміння мають ділити повітря, тому що земля і навіть вода вже поділені. Переважній більшості з цього прошарку бізнес дав владу, а та, своєю чергою, у стократ зміцнила (а часто легалізувала і «відмила») бізнес. Тому розмови про необхідність розділити або, принаймні, не змішувати ці два поняття в наших умовах, настільки відмінних від цивілізованих, є тією самою «локшиною», яку ще довго намагатимуться вішати як на наївно-відстовбурчені, так і на вуха, що в’януть від усієї цієї дурості.
Але ключовими фігурами будь-якого спектаклю, що не кажи, є все ж таки його головні герої. Вони і сценарій слабкий можуть врятувати, і непрофесійна постановка буде не настільки помітною. Нерозривний тандем Гурвіц—Боделан (можна і в алфавітному порядку)… Слід віддати їм належне — не кожному випадає в житті можливість бачити себе попереду значних мас громадян, які активно і небезуспішно (у різні, правда, періоди) тебе підтримують. Дуже багато і різного про кожного з них сказано. Не думаю, що зараз варто перераховувати плюси і мінуси їхньої діяльності на відомій посаді. Суб’єктивність цих оцінок явно превалює над вдумливим аналізом. Тим більше, що, на жаль, більшість із нас зараз здатна бачити і розуміти тільки те, що хоче, без аналізу. Але, захотівши побачити в усьому, що відбувається вже понад десять років навколо наших «героїв», будь-яку законодавчо-правову або, на крайній випадок, морально-етичну основу, ми всі будемо гірко розчаровані. Тоді поставимо собі питання — у чому може бачити нормальна людина (підкреслюю — нормальна!) сенс своєї діяльності як керівника такого міста, як Одеса? Базова умова — вона не може собі дозволити ні жити, ні дихати спокійно, бачачи будь-які темні плями на тілі міста. Їх маса, і за кожною — людська гіркота, біль, розчарування. З урахуванням того, яке в нас зараз життя, намагатися реально усувати ці плями — значить не шкодувати себе і, зрештою, згоріти. Саме це і є справжня ціна посади мера. Ідеалізую? Така постать може бути тільки гіпотетично? Як сказати… І друга умова, своєрідна надбудова до першої, — ну, не Кам’янець-Подільський, не Кілія, не Київ навіть — наше місто! Його потрібно не просто любити, а знати і відчувати кожною своєю клітинкою. Невже це все настільки неочевидно?! То хто ж із нас, хто з цим згоден і хто перебуває в злагоді зі своїм розумом, не розуміє, що ні пан Б., ні пан Г. даним критеріям ніяк не відповідають?
Таким чином, ми підійшли до тези про те, що театр існує для глядачів. Враховуючи вищевикладене, чи не час нам із ним без оплесків попрощатися? А якщо присутність наполегливо нав’язують, то не давати можливості покірно робити з себе порожніх, нічого не розуміючих спостерігачів. Безумовно, влада зробила все, щоб її перестали поважати і максимально від неї дистанціювалися пересічні громадяни. Для багатьох із них, особливо літніх, головним питанням зараз є елементарне виживання. Не до поваги до такої влади, черствої і оболванюючої, не до глибокого осмислення того, що відбувається навколо, звісно, у нинішній ситуації. Але тоді хто має хоч спробувати щось змінити? Якщо задовільної відповіді ми самі ж не знайдемо, то не варто тоді дивуватися тому, що перед нами швидко опуститься завіса, і вже точно без «хепі енду».
Здається, вийшла цілком песимістична картина — і «театр абсурду» в наявності, і його постановники з головними дійовими особами явно загралися, декорації не вражають, та й ми, як глядачі, все більше стаємо нервовою публікою з «насінням» на гальорці. А далі що? Зрештою, кожен має щось вирішити для себе, якщо ще здатний, звісно.
Заголовок цього матеріалу не випадковий. Усе, що відбувається, і не перший рік, у нас у місті і, в цілому, в країні, є породженням безчасся. І в цьому сенсі нам усім не пощастило. Втішає те, що за такими періодами слідує смуга нормального життя, коли ти з інтересом зустрічаєш новий день, коли спокійно живуть, а не доживають, старі, і коли ти знаєш, що і дітям твоїм буде добре і комфортно саме тут, на рідній землі. А про «героїв» безчасся просто забувають, вони йдуть у небуття, як піна після першої хвилі. Питання в тому, чи прийде ця хвиля сама, чи її краще все ж таки нагнати?
Юрій КОРОВІН.
Доктор хімічних наук, провідний науковий співробітник Фізико-хімічного інституту НАН України.